Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

Ну, я так розумію, неможливо провести кабель до плавучого острова, — сказав Лео. — Трясця, подивіться на переднє подвір’я цього хлопця.

Ротонда стояла в центрі кола площею в чверть милі. Сад був приголомшливим, а разом із тим — жахаючим. Він поділявся на чотири секції, схожі на шматки піци, кожна з яких уособлювала пору року.

У секції праворуч була крижана пустеля з голими деревами і замерзлим озером. З подувом вітру ландшафтом котилися сніговики, і Джейсон не міг зрозуміти: декорації це чи живі істоти.

Ліворуч був осінній парк із золотистими і червоними деревами. Купи листя складалися вітром у візерунки — богів, людей, тварин, що носились одне за одним, перш ніж знову розлетітися на листя.

Вдалині за ротондою Джейсон побачив ще дві ділянки. Одна виглядала наче зелене пасовище з вівцями, утвореними з хмар. Остання була пустелею, на піску якої перекотиполя вишкрябували дивні візерунки: грецькі літери, веселі обличчя і велетенську рекламу: «Дивіться Еола щоночі!»

— По секції для кожного з чотирьох вітряних богів, — припустив Джейсон. — Чотири головні напрямки.

— Я у захваті від цього пасовища. — Тренер Хедж облизав губи. — Ви, хлоп’ята, не зважайте...

— Продовжуйте, — сказав Джейсон. Він узагалі-то був радий відіслати сатира. Заробити прихильність Еола буде важко навіть без тренера Хеджа, який розмахує палицею і горланить: «Помри!»

Сатир побіг нападати на весну, а Джейсон, Лео і Пайпер пішли до сходів палацу. Вони пройшли крізь парадні двері в білий мармуровий вестибюль, прикрашений пурпуровими прапорами, які сповіщали: «Олімпійський канал погоди», а на деяких було написано просто «ОП!».

— Вітаю! — До них підлетіла жіночка. Буквально підлетіла. Вона була по-ельфійськи приваблива, схожа на духів природи в Таборі напівкровок — мініатюрна, з маленькими гострими вухами й обличчям невизначеного віку, якому могло бути як шістнадцять, так і тридцять років. Карі очі бадьоро мерехтіли. І хоча тут не було вітру, її волосся повільно майоріло, наче в рекламі шампуню. Біла сукня роздувалася, наче парашут. Джейсон не міг визначити, чи є в неї ноги, але якщо були, то вони не торкалися підлоги. У руці вона тримала білий планшет.

— Ви від володаря Зевса? — запитала вона. — Ми на вас чекали.

Джейсон хотів було відповісти, та думати тверезо було трошки важко після усвідомлення того, що жінка — прозора. Її постать ставала то більш, то менш чіткою, наче складалась із туману.

— Ви привид? — запитав він.

Миттю він зрозумів, що образив її. Усмішка зникла, і жінка надула губи.

— Я — аура, пане. Вітряна німфа, як можна було здогадатися, виходячи з того, що я працюю на володаря вітрів. Мене звуть Меллі. У нас тут немає привидів.

Пайпер поспішила на допомогу.

— Так, авжеж, немає! Мій друг просто прийняв вас за Єлену Троянську, найпрекраснішу смертну всіх часів. Тут легко помилитися.

Овва, це було майстерно. Комплімент здавався трохи надмірним, однак аура Меллі зашарілася.

— Ох... ну, коли так... То ви від Зевса?

— Е... — промовив Джейсон. — Я — син Зевса, так.

— Чудово! Прошу, сюди.

Вона провела їх крізь кілька дверей з підвищеним захистом у ще один вестибюль, переглядаючи щось на планшеті під час польоту. Вона не дивилась, куди йде, та, вочевидь, це не мало значення, тому що вона легко пройшла прямісінько крізь мармурову колону.

— Зараз не так багато глядачів, і це добре, — задумливо промовила вона. — Я можу вас записати точнісінько перед ефіром об одинадцятій дванадцять.

— Е, гаразд, — сказав Джейсон.

Вестибюль був досить дивним місцем. Усюди гасали вітри, від чого Джейсону здавалось, що він продирається крізь невидимий натовп. Двері самі собою відчинялись і грюкали.

Те, що Джейсон усе ж таки міг розгледіти, було не менш чудернацьким. Кімнатою носились паперові літаки всіх можливих розмірів і форм, а вітряні німфи, аури, час від часу хапали їх, розправляли й читали, після чого жбурляли назад у повітря, де ті самі собою складалися і продовжували літати.

Повз них промайнуло якесь потворне створіння. Воно виглядало наче суміш бабусі та курчати на стероїдах. У нього було зморшкувате обличчя, чорне, скріплене сіточкою волосся, пухке й пір’ясте тіло і пазурі на ногах. Дивовижно, що воно взагалі могло літати. Жінка-курка ширяла всюди і врізалась у речі, наче повітряна куля на параді.

— Це не аура? — запитав Джейсон Меллі, коли створіння, хитаючись, минуло повз них.

Меллі розсміялась.

— Авжеж ні, це гарпія. Наші... потворні зведені сестри, можна так сказати. Хіба у вас немає гарпій на Олімпі? Вони — духи буйних вітрів, на відміну від нас, аур. Серед нас тільки лагідні вітерці.

Вона кліпнула очима до Джейсона.

— Авжеж, ви лагідні, — сказав він.

— Ну, — втрутилась Пайпер, — ви вели нас побачитись з Еолом?

Меллі провела їх повз декілька дверей, схожих на шлюзи. Над внутрішніми дверима замерехтів зелений вогник.

— У нас декілька хвилин, перш ніж він почне, — бадьоро промовила Меллі. — Якщо увійдемо зараз, він, швидше за все, вас не вб’є. Ходімо!

XXXVIII ДЖЕЙСОН

У Джейсона щелепа відпала. Центральна кімната фортеці Еола була не меншою за собор, з височенним куполоподібним дахом, укритим сріблом. Телевізійна апаратура безладно плавала в повітрі: камери, прожектори, декорації, рослини в горщиках. А ще тут не було підлоги. Лео ледве не впав у прірву, перш ніж Джейсон потягнув його назад.

— Матінко!.. — Лео глитнув. — Агов, Меллі! Наступного разу хоч попереджай!

Величезна кругла яма круто спускалася прямісінько в серце гори. Вона була глибиною з півмилі і вся пронизана печерами. Деякі з них, вірогідно, вели прямо назовні. Джейсон пригадав, як звідти вилітали вітри, коли вони були на піку Пайкс. Решту печер запечатали якоюсь блискучою речовиною, схожою на скло чи віск. Уся яма кишіла гарпіями, аурами і паперовими літаками, але для того, хто не вмів літати, це стало б дуже довгим і, беззаперечно, згубним падінням.

— Ох, матінко, дуже перепрошую. — Меллі від’єднала портативну рацію від чогось, що було в неї під одягом, і промовила в неї: — Технічний відділ? Це Наггетс? Привіт, Наггетс. Можна