Даррелл - Їсти Молитися Кохати, Даррелл

стискає мене в пристрасних обіймах, і я розумію, що це найдивніше, втім, напевно, найщасливіше святкування дня народження за все моє життя.

103

Ваян і досі не купила будинок, я починаю хвилюватися. Не розумію, чому це ніяк не відбувається, хоча вона так цього потребує. Ми з Феліпе беремося до справи. Знаходимо ріелтера, який водить нас усюди і показує різні об’єкти нерухомості, проте Ваян не подобається нічого із запропонованого. Я весь час їй кажу: «Ваян, ми повинні купити дім. У вересні я їду, а перед тим я просто мушу сказати своїм друзям, що їхні гроші було використано за призначенням. А тобі потрібен дах над головою, перш ніж тебе виселять».

— Не так просто купити землю на Балі, — пояснює вона мені вже вкотре, — це ж тобі не пива в барі замовити. Потрібен час.

— Ваян, у мене мало часу.

Вона лише стинає плечима, і я згадую про балійську концепцію «гумового часу». Балійці сприймають час як щось дуже відносне і пружне. «Чотири тижні» для Ваян — це не одне й те ж, що чотири тижні для мене. Як і доба для Ваян не обов’язково складається з двадцяти чотирьох годин. Іноді вона триває довше, іноді менше, залежно від її духовного та емоційного наповнення. Так само як і в ситуації з моїм цілителем і його загадковою датою народження — іноді ви рахуєте дні поштучно, а часом важите їх кілограмами.

До того ж з’ясувалося, що я суттєво недооцінила вартість нерухомості на Балі. Оскільки тут усе таке дешеве, то ви можете припустити, що земля теж недорога, але це хибне припущення. Купити землю на Балі — а надто в Убуді — майже так само дорого, як купити її в районі Вестчестер, Токіо чи на Родео-Драйв. І це геть нелогічно, тому що, стаючи власником нерухомого майна, ви не можете відбити вкладених грошей у традиційний прогнозований спосіб. Ви платите близько двадцяти п’яти тисяч доларів за аро землі (аро — одиниця виміру, що англійською перекладається як «трохи більше за парковочне місце для позашляховика»), будуєте на цьому місці маленький магазинчик, продаєте потім туристам по одному батьковому саронґу на день решту свого життя і отримуєте прибуток сімдесят п’ять центів. Це просто безглуздо.

Однак балійці шанують свою землю так палко, що це виходить за межі економічної доцільності. Оскільки володіння землею — єдиний істинний для балійців критерій багатства, то нерухомість цінується так само, як плем’я масаї цінує корів чи як моя п’ятирічна племінниця губну помаду — цього забагато не буває, тому якщо ти вже отримав це багатство у власність, то не маєш права втратити. Зрештою, все у цьому світі повинно належати вам.

Далі більше — протягом серпня я з’ясувала, занурюючись у лабіринти індонезійського ринку нерухомості, наче у світ Нарнії — тут майже неможливо визначити, чи ця земельна ділянка справді продається. Балійці, які продають землю, зазвичай не хочуть, щоб інші люди знали, що їхню ділянку виставлено на продаж. Ви, певно, подумаєте, що в таких випадках потрібно якнайактивніше поширювати інформацію, але балійці дотримуються іншої думки. Якщо ви балійський фермер і продаєте землю, то це означає, що у вас критична ситуація і вам конче потрібна готівка, а це дуже принизливий момент. Також, якщо ваші сусіди чи родина довідаються, що ви продали земельну ділянку, то знатимуть, що у вас завелися гроші і проситимуть ці гроші позичити. Тому довідатися, чи продається тут якась земля можна винятково за допомогою… чуток, а всі договори купівлі-продажу укладаються під дивним покровом таємничості і обману.

Коли місцеві емігранти з Заходу почули, що я намагаюся купити землю для Ваян, то згуртувалися довкола мене і почали розповідати байки про власний жахливий досвід, намагаючись відвернути від мене біду. Земля, яку ви купуєте, може і не належати людині, що її продає. Хлопець, який показує вам певний об’єкт на продаж, може і не бути власником, а лише ображеним племінником власника, який намагається ошукати свого дядька через якусь давню сімейну суперечку. І не сподівайтеся, що межі вашої ділянки будуть чітко визначені.

Земля, що ви її купуєте для будинку своєї мрії, може згодом бути визнана такою, що «розташована занадто близько до храму», і тому ви не отримаєте дозволу на будівництво (а в цій маленькій країні, де приблизно двадцять тисяч храмів, досить важко знайти земельну ділянку, розташовану далеко від котрогось храму).

Ще ви маєте взяти до уваги, що, скоріш за все, житимете на схилах вулкану або ж на лінії розлому. І йдеться не так про геологічну лінію розлому. Хоч яким би збоку ідилічним видавався Балі, не варто забувати, що ви перебуваєте в Індонезії — найбільшій ісламській країні світу, дуже нестабільній, наскрізь корумпованій — від найвищого міністра юстиції до хлопця, що заливає бензин у вашу машину (і який лише вдає, що залив повний бак). Будь-якої миті тут може вибухнути революція і все ваше майно привласнять переможці. Цілком імовірно — під дулом пістолета.

Я не маю жодних навичок виживання за таких сумнівних обставин. Хоча я і пройшла через процедуру розлучення у штаті Нью-Йорк і таке інше, та для мене ця історія — ще одна сторінка з роману Кафки. Хай там як, а вісімнадцять тисяч доларів, що їх вдалося зібрати мені, моїй родині та найдорожчим друзям, лежать у Ваян на рахунку в еквіваленті індонезійської рупії — валюти, що вже не раз перетворювалась на дим і обвалювалась без жодного попередження. А Ваян потрібно виселитися з магазину у вересні, приблизно тоді, коли я маю виїздити з країни. Це приблизно за три тижні.

Отже, купити під будівництво землю, яка б влаштувала Ваян, практично неможливо. Крім практичних міркувань, вона ще повинна врахувати такий чинник, як таксу — дух місця. Оскільки Ваян цілителька, то відчуває таксу особливо гостро навіть за балійськими мірками. Я знайшла одну просто ідеальну, як на мене, місцину, але Ваян вирішила, що там живуть злі демони. Наступну земельну ділянку було відкинуто, бо та розташована занадто близько до річки, а там, як усі знають, живуть привиди. (У ніч після того, як вона оглянула те місце, їй наснилася прекрасна заплакана жінка у розірваній одежі, і на цьому все — ми більше не поверталися до тієї ділянки). Потім ми знайшли чудовий маленький магазинчик біля міста, з двориком і всім, що треба, але він був розташований на розі. А лише той, хто хоче збанкрутувати чи померти молодим, житиме у будинку на розі. Це ж усі знають.

— І не думай її відраджувати, — попередив мене Феліпе. — Повір мені, дорогенька. Не ставай між балійцями і їхнім таксу.

Минулого тижня Феліпе знайшов місце, що, здавалося, відповідало всім критеріям — невеличка красива ділянка, близько до центру Убуда, на тихій дорозі, неподалік від рисових полів, багато простору для саду і за прийнятну ціну. Коли я запитала у Ваян: «То як, купуємо?» Вона відповіла: «Ще не знаю, Ліз. Таке швидко не вирішують. Мені потрібно спершу поговорити зі священиком».

Ваян пояснила,