Даррелл - Їсти Молитися Кохати, Даррелл

що повинна порадитися зі священиком, щоб вибрати сприятливий для оформлення землі день, якщо вона таки вирішить її купувати. Адже на Балі не роблять нічого важливого, не вибравши попередньо сприятливий для цього день. Але вона навіть не може попросити священиків визначити сприятливий для купівлі день, поки не вирішить, чи хоче взагалі там жити. А таке рішення вона відмовляється приймати, поки їй не насниться хороший сон. Усвідомлюючи, що я от-от мушу їхати, запитала у Ваян, як справжня ньюйорківка:

— Як зробити, щоб тобі приснився сприятливий сон?

Натомість Ваян відповіла, як справжня балійка:

— Це неможливо стимулювати.

Хоча вона припускає, що можна піти в один із найголовніших храмів Балі з дарами і помолитися богам, щоб вони послали їй сприятливий сон.

— Чудово, — кажу я. — Завтра Феліпе зможе підвезти тебе до головного храму, а ти принесеш дари та попросиш богів, щоб вони були такі ласкаві і послали тобі сприятливий сон.

Ваян каже:

— З радістю. Чудова ідея!

Тільки одна проблема. Їй не можна заходити в храм протягом усього тижня.

Бо в неї… менструація.

104

 

Неможливо передати, яка втіха для мене все, що зараз відбувається. Справді, я відчуваю дивне задоволення, намагаючись владнати всі свої справи. Чи, може, мені так смакують ці сюрреалістичні миті життя, бо я закохана, а кохання завжди робить світ таким прекрасним, і людина не помічає божевільної реальності довкола.

Мені завжди подобався Феліпе. Але те, що він протягом усього серпня так перейнявся «Сагою про дім Ваян», зблизило нас і перетворило на справжню пару. Бо що йому до цієї дивакуватої балійської цілительки? Він бізнесмен, який зумів прожити на Балі п’ять років і жодного разу не втрутитися у приватне життя чи складні ритуали балійців, а тут раптом гасає зі мною болотистими рисовими полями у пошуках священика, який визначить для Ваян сприятливий день.

— Я цілком комфортно почувався у своєму (нехай нудному) житті, поки не з’явилась ти, — завше нагадує він.

На Балі Феліпе нудьгував, тинявся і вбивав час достеменно, як герой роману Ґрема Ґріна. Але цей ледачий період його життя закінчився у мить, коли нас познайомили. Тепер ми разом, і я маю нагоду почути його версію нашого знайомства, смачнючу історію, що її можна слухати безконечно: він побачив мене на вечірці, я стояла до нього спиною, і мені не потрібно було навіть повертати голови, щоб демонструвати йому своє обличчя, бо він і так уже зрозумів десь глибоко всередині — це моя жінка. Я зроблю все можливе, щоб вона була моєю.

— Тебе було легко підкорити, — вів він далі, — лише благати і упадати декілька тижнів поспіль.

— Ти не благав і не упадав.

— Ти навіть не помітила, що я це робив?

І він розповідає далі про те, як ми пішли танцювати у першу ніч нашого знайомства, а я в нього на очах фліртувала з тим симпатичним валлійцем, і як обірвалося його серце, коли він помітив, що стосунки набирають обертів, і думав: «Я так стараюся спокусити цю жінку, а цей молодий красень забере її у мене і створить купу проблем. Якби лише вона знала, скільки любові можу запропонувати їй я».

І це справді так. Феліпе — суцільна турботливість, така вже в нього натура. Відчуваю, як він виходить на мою орбіту, а я стаю центром, по якому він звіряє свій компас, і перетворюється на мого лицаря-охоронця. Феліпе з тих чоловіків, які відчайдушно потребують жінки у своєму житті — не для того, щоб дбали про нього, а щоб самому можна було про когось дбати, мати людину, якій можна було б себе присвятити. Коли його шлюб розпався, він таку можливість втратив і просто плив за течією. А тепер почав організовувати своє життя довкола мене. Просто неймовірно відчувати до себе таке ставлення. Та мене це також і лякає. Лежу собі в ліжечку, читаю книжку, слухаю, як там унизу він готує мені вечерю, насвистуючи якусь веселу бразильську пісеньку; гукає: «Дорогенька, може ще трохи вина?» — і я міркую, чи справді здатна бути чиїмось сонцем, чиїмось усім? Чи достатньо я центрована сама, щоб бути центром іще чийогось життя? І коли одного вечора я зрештою озвучила це запитання, він раптом заявив:

— Хіба я просив тебе бути такою людиною, дорогенька? Хіба я просив тебе бути центром мого життя?

Мені відразу стало соромно за мою нескромність, за те, що вирішила, начебто він прагне бути зі мною навіки разом і догоджати мені до самісінької смерті.

— Вибач, мене трохи занесло.

— Трохи, — визнав він, а потім поцілував мене у вухо. — Але не дуже. Дорогенька, нам треба про це поговорити, бо таки правда — я шалено в тебе закоханий.

Я зблідла, і він швидко перетворив це на жарт, намагаючись мене заспокоїти: «Це я суто гіпотетично». Але потім цілком серйозно продовжив: «Слухай сюди, мені п’ятдесят два роки. Повір, я знаю, як влаштовано цей світ. І розумію, що ти мене не любиш так, як я люблю тебе, але мені байдуже, не в тому річ. Із якихось невідомих причин я ставлюся до тебе так, як ставився до своїх дітей, коли вони були ще малі — це не їхня робота любити мене, а лише моя — любити їх. Як хочеш, так мене і сприймай, але я точно знаю, що люблю тебе і любитиму завжди. Навіть якщо ми більше не побачимося. Ти вдихнула у мене життя, а це щось таки значить. І звісно, я хотів би з тобою бути поруч до скону. Єдина проблема — не знаю, яке саме життя можу запропонувати тобі тут, на Балі».

Я теж про це думала. Добре придивилась до емігрантів в Убуді і достеменно знаю, що таке життя не для мене. Всюди по місту можна зустріти один і той же типаж: побитих життям представників західного світу, що опустили руки і вирішили отаборитися тут на невизначений термін. Вони можуть жити у розкішному будинку за двісті доларів на місяць, завести молодого коханця чи коханку, можуть пити до обіду і ніхто їм за це не дорікне, можуть навіть трохи підробляти, час до часу експортуючи меблі. Але здебільшого все, чого вони прагнуть, це щоб у цьому житті їх більше ніхто нічим серйозним не навантажував. Прошу взяти до уваги, що це не ледарі, не гульвіси, а люди високого рангу, різних національностей, талановиті й розумні. Мені здається, всі, кого я тут зустрічаю, колись були особистостями (мали сім’ї, обіймали посади), але тепер їх усіх об’єднує одне — вони цілком і безповоротно забили на свої амбіції. Тому не дивно, що алкоголь тут шанують.

Без сумніву, чарівне балійське містечко Убуд не таке вже й погане місце, щоб жити тут для власного задоволення, ігноруючи плин часу. Мабуть, у цьому воно схоже на такі