Даррелл - Їсти Молитися Кохати, Даррелл

— Своїми розмовами ти мене провокуєш, — сказала вона, обмахуючись віялом. — Ці розмови… вони викликають у мене дивні відчуття. Навіть моя білизна почувається дивно. Ідіть уже додому, обоє! Більше ніяких розмов про секс. Ідіть додому спати, тільки спати. Добре? Тільки СПААААТИ!

101

Дорогою додому Феліпе запитав:

— Вона вже купила будинок?

— Ще ні. Але сказала, що шукає.

— Уже місяць минув відколи ти дала їй гроші, хіба ні?

— Так, але той будинок, що вона хотіла, вже не продається…

— Будь обережна, дорогенька моя, — мовив Феліпе. — Не затягуй з цим усім. Не дай цій історії стати типово балійською.

— Ти це про що?

— Не хочу втручатись у твої справи, але в цій країні я живу вже п’ять років і знаю, що тут і до чого. Іноді все так складно і заплутано, що часом важко зрозуміти, що ж насправді коїться.

— Феліпе, що ти хочеш цим сказати? — запитала я, і поки він намагався оформити свою думку, процитувала одну з його власних крилатих фраз. — Якщо скажеш мені повільно, я зрозумію швидше.

— Я намагаюсь тобі донести, Ліз, що твої друзі назбирали неймовірну суму для цієї жінки, і зараз та сума лежить на її банківському рахунку. Просто простеж, щоб вона таки купила будинок за ці гроші.

102

Настав кінець липня, а разом із ним і мій тридцять п’ятий день народження. Ваян у своєму магазинчику влаштувала для мене вечірку і близько не схожу на жодне із моїх попередніх святкувань. Вона вбрала мене у традиційний для іменинників балійський костюм — яскраво малиновий саронґ, корсет без бретельок, і обмотала довкола мого тіла довгий відріз золотистої тканини, затягнувши мене у такий щільний кокон, що я ледве могла дихнути чи втиснути в себе шматочок святкового торта. Перетворюючи мене за допомогою цього вишуканого костюма на мумію у своїй мацюпусінькій темній спальні, захаращеній пожитками інших трьох маленьких істот, які тут живуть, Ваян, уникаючи прямого погляду, запитала, підгинаючи і підчіплюючи тканину на моїх ребрах:

— Збираєшся за Феліпе заміж?

— Ні, — відповіла я, — ми не плануємо одружуватись. Я більше не хочу ніяких чоловіків, Ваян. І гадаю, Феліпе теж не хоче більше жодних дружин. Утім, мені з ним дуже подобається.

— Красивих зовні легко знайти, а от красивих і зовні, і зсередини — ох як непросто. Феліпе саме такий.

Я погодилась.

Вона усміхнулася:

— А хто привів цього доброго чоловіка до тебе, Ліз? Хто щодня молився, щоб це сталося?

Я поцілувала її:

— Дякую, Ваян. Ти чудово попрацювала.

Ми приєдналися до святкової вечірки. Ваян і діти прикрасили все кульками, пальмовими гілками і написаними від руки плакатами з довгими складними привітаннями штибу «з днем народження, мила і улюблена наша дорога сестро, вітаємо дорогу нашу пані Елізабет із днем народження, нехай буде з тобою благодать Божа і з днем народження».

У Ваян є брат, який має талановитих дітей-танцюристів, що беруть участь у храмових церемоніях. Тому племінники з племінницями теж прийшли і станцювали для мене просто в ресторанчику, влаштувавши неймовірну незабутню виставу, що її зазвичай демонструють тільки священикам. Усі діти закуті в золото, у масивних головних уборах, із нещадним травесті-макіяжем, гучно тупали ніжками й граційно, по-жіночому, ворушили пальчиками.

Балійські вечірки переважно зводяться до того, що всі присутні одягають свої найкращі строї, потім вмощуються і сидять, дивлячись одне на одного. Зрештою, це дуже нагадує нью-йоркські вечірки, організовані модними журналами («Боже мій, дорогенька, — застогнав Феліпе, коли я повідомила, що Ваян організовує вечірку на честь мого дня народження, — це буде так нудно…») Але мені не було нудно, було лише спокійно і мирно. А ще незвично. Перша частина дійства — одягання, потім — вистава з танцями, а далі просто треба було сидіти і дивитись одне на одного, і це аж ніяк не погана ідея. Всі присутні справді були дуже красиві. Родина Ваян прийшла у повному складі, вони весь час усміхались і махали мені рукою навіть із відстані двох метрів. І я теж усміхалась і махала їм у відповідь.

Я ще задмухала свічки на святковому торті разом із Маленькою Кетут, молодшою із сиріток, чий день народження, як я вирішила декілька тижнів тому, ми від- тепер святкуватимемо вісімнадцятого липня, разом із моїм, адже вона не знала справжньої дати свого народження і ніколи досі його не святкувала. Після того, як ми задули свічки, Феліпе подарував Маленькій Кетут ляльку Барбі. Вона розгорнула пакунок і, заціпенівши від щастя, дивилася на іграшку так, ніби це був квиток на космічний корабель до Юпітера — щось таке, чого вона не сподівалася побачити і через сім мільярдів світлових років.

На цій вечірці все було незвичним. Дивакувата інтернаціональна компанія різного віку, що складалася з моїх друзів, родичів Ваян, її західних клієнтів і пацієнтів, яких я ніколи не бачила досі. Мій друг Юді приніс мені на подарунок цілу упаковку пива. Прийшов також кумедний молодий гіпстер-сценарист із Лос-Анджелеса на ім’я Адам. Ми з Феліпе якось познайомилися з ним у барі і запросили на вечірку. Адам із Юді балакають із хлопчиком Джоном, його мама — пацієнтка Ваян, дизайнерка одягу з Німеччини, у шлюбі з американцем, який живе на Балі. Малому Джонові сім рочків. Він стверджує, що — американець, бо в нього американський татко (хоча сам він іще там не був), втім з мамою розмовляє німецькою, а з дітьми Ваян — індонезійською. Малий просто в захваті від Адама, бо той із Каліфорнії і вміє кататися на серфінгу.

— Пане, а яка ваша улюблена тваринка? — цікавиться Джон.

— Пелікан, — відповідає Адам.

— А що таке пелікан? — запитує малий, а Юді аж підскакує і каже:

— Чуваче, ти не знаєш, що таке пелікан? Мерщій біжи додому і розпитай у свого татка. Пелікани круті, чуваче.

Потім Джон, типу американський хлопець, обертається, щоб сказати щось індонезійською до малої Тутті (можливо, запитати її про пелікана), а Тутті саме сидить на колінах у Феліпе і намагається зчитати з долоні його карту народження, натомість Феліпе розмовляє прекрасною французькою з паном-пенсіонером із Парижа, який прийшов до Ваян полікувати нирки. Тим часом Ваян увімкнула радіо, заспівав Кенні Роджерс, а до магазину ввійшли три японки, щоб запитати, чи можна отримати медичний масаж. Поки я намагаюся вмовити японок скуштувати мій іменинний торт, дві сирітки — Велика Кетут і Мала Кетут — прикрашають моє волосся велетенськими блискучими заколками, які вони купили мені в подарунок на зекономлені гроші. Племінники і племінниці Ваян, танцівники, діти рисових фермерів, усі сидять тихо, чемно втупившись у підлогу, вбрані в золото, як мініатюрні божества. Вони наповнили кімнату дивною потойбічною божественністю. А надворі закукурікали півні, хоча ще навіть не зсутеніло. Мій традиційний балійський одяг