Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Розділ 40

Хлопчики не відходять від мене весь вечір. Я й спати їх укладаю, розповівши на ніч казку зі своїх земних спогадів. Цього разу на думку спадає історія про Русалоньку, і хлопці із захопленням слухають розповідь про бідну закохану дівчину, яка пожертвувала всім, заради того, щоб бути поруч із коханим. Кінець я все-таки вирішую зробити більш “діснеєвським”, хоча протягом усієї казки намагалася не відступати від оригіналу.

— Ти прямо як Русалонька, — дослухавши до кінця, робить висновок Сет.

Я, поправивши ковдру на сплячому Гленні, здивовано повертаюся.

— Чому? — піднімаю брови.

Підходжу до нього, щоб теж поцілувати на ніч і загорнути в кокон з ковдри, як це часто перед сном робила для мене моя мама.

— Ну, ти теж заради тата переїхала сюди, — пояснює мені, навіть не підозрюючи наскільки насправді він близький до правди.

Здивовано кліпаю очима, розуміючи, що щось у цьому є. Адже, якщо подумати, я справді, як і героїня Андерсена, покинула рідний дім, друзів, навчання, світ, щоб бути з ними тут. Тепер, навіть якби мені запропонували повернутися назад — нізащо не погодилася б.

— Ну, — цілую його в чоло. — Не лише через тата.

Рот хлопчика широко відкривається від подиву, а я незворушно продовжую:

— На відміну від Русалочки у мене цілих три улюблені чоловіки, — підморгую хлопчику. Він пирхає від сміху і мило червоніє.

— На добраніч, любий.

— На добраніч, мамо Ева.

Залишаю в кімнаті нічник і виходжу за двері. У мене досі солодко щемить серце, коли він мене так називає. Це велика нагорода, як і велика відповідальність. Я так сподіваюся стати цим малюкам гарною мамою, і так боюся, що не впораюся з таким відповідальним завданням, що іноді голова паморочиться від думок та емоцій.

— Довго тебе не відпускали, — з награною образою в голосі зустрічає мене Теодор, як тільки входжу до тепер уже наших спільних покоїв. — Я встиг скучити.

Нагороджую свого майбутнього чоловіка, гарячим поцілунком, показуючи, що і я скучила не менше, і разом ми влаштовуємося у величезному широкому кріслі біля столика з уже приготованими для нас чаєм і невеликими сендвічами і тістечками.

— Я казку розповідала, — розливаю по чашках напій.

Підсовую до Тео паруючий кухлик.

— Мене Гленн мамою називає, а Сет мамою Евою, — зізнаюся, трохи побоюючись. А що як Теодору не сподобається…

— Правда? — дивується, розмішуючи цукор. — Це дуже добре. Вони тебе люблять. Так само як і я. Але я все одно більше — жартома заявляє Теодор і чмокає мене в ніс.

— А ти мене дуже любиш? — допитливо заглядаю йому у вічі.

— Ти ж знаєш. Дуже сильно. До нестями. Коли тебе забрали, думав, що збожеволію. Тієї ж миті хотів бігти за каретою, і якби не впав від втрати крові, то так воно і було б. а стіну ліз від безсилля, доки вирішувалися канцелярські питання. Добре, що король Яків до мене прихильно ставиться, і дозволив позачергово озвучити йому свою проблему. А так… Навіть не знаю, що було б, якби…

Так і не закінчивши фразу, він настільки міцно притискає мене до себе, що я здавлено охаю.

— А ти не передумав на мені випадково одружитися? — Закусивши губу, проводжу пальцем по відвороті камзола.

З того самого дня ми це питання ні разу не порушували. Наче боялись знову «притягнути біду». А може Теодор шанував мене й оберігав від болючих спогадів. Вони ще прослизають з підсвідомості неясними кошмарами, будять серед ночі. Проте з кожним днем мені стає легше. Я вірю, що з часом забуду лікарню й лікаря Куінкея як страшний сон.

— Ні, звичайно, — хмикає, ловить мою долоню і притискає до губ. — Можемо хоч завтра побратись.

Зітхаю. В голову лізуть спогади: наші приготування, моя сукня, те, як ми сміялись та жартували перед поїздкою до церкви. Тужливо смикає в серці ностальгія, тоді ми ще не знали, яким жахіттям все закінчиться.

— Ти не жартуєш? — з сумнівом дивлюсь на нього.

— Про що?

— Про завтра…

Відкладає чашку, пригортає міцно-міцно.

— Звісно ні. Понад усе я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Для мене ти й так уже дружина. Мені байдуже коли: завтра чи через рік… Ти моя. Моя з тієї самої секунди, коли я тебе вперше побачив. У лікарні. Таку злякану й водночас войовничу. Я тоді не розумів, а зараз розумію. Я побачив тебе, Женю, тебе, не Еванжеліну. Твої очі, твою душу… І пропав…

Млію від його слів. Вони наче лікувальний бальзам на моє скривджене, невпевнене серце, що досі мучиться питанням: «А кого, власне, кохає Теодор?».

— Тоді одружімося завтра? — видаю, затамувавши подих.

Ховаю обличчя в нього не грудях. Ніяково. Хіба личить дівчині таке пропонувати.

— Ти впевнена? Ми нічого не встигнемо підготувати. У тебе не буде ні сукні, ні святкового обіду… гостей...

Підіймаю голову.

— У мене це вже все було. І вбрання чудове, як у принцеси, і гості, і обід святковий.

Погляд Емерея похмурніє на цих словах, і я розумію, що він, як і я, згадав, чим це все закінчилося, але продовжую все одно. Мені дуже важливо донести до нього думку, яка вже стільки часу крутиться у мене в голові.

— Для мене це теж не важливо. Важливі лише ми. Цей день має бути для нас, а вийшло, що ми стільки всього готували за фактом для інших — і свято, і церемонію…

— Для дівчини це такий важливий момент у житті. Ти не пошкодуєш?

— Не має значення, яка на мені буде сукня. Головне, що найближчі і дорогі люди будуть з нами, а в храмі мені достатньо і тебе. Та й взагалі, — шморгаю я носом від почуттів, що переповнили мене. — Я хочу, щоб цей момент належав лише нам двом. Був лише нашим…

Замість відповіді його губи накривають мої, і слова стають зайвими, адже за нас говорять наші серця, наші душі і наші тіла.

А на світанку я прокидаюся від легкого лоскоту. Обурено чхаю і тру постраждалий ніс. Але настирливий лоскіт не дає мені знову пірнути в обійми дрімоти. Не витримавши, розплющую очі й бачу підступно усміхненого Теодора власною графською персоною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍