Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Дні в дорозі зрештою пролітають, і переді мною виникає обмитий західними променями замок. Ще тоді, коли я побачила Айвернес, моя душа знала, що я належу цій землі, цьому замку і цьому чоловікові.

Колеса гуркочуть перекидним мостом, карета минає ворота і, нарешті, зупиняється.

Серце стискається в нетерпінні, я не чекаю поки лакей відчинить дверцята екіпажу, сама вистрибую на вимощений бруківкою двір, де нас уже зустрічають усі домочадці. Сльози радості закипають на очах, а руки тягнуться до дітей. Стискаючи їх в обіймах, я відчуваю величезне щастя та величезне кохання.

— Ева, ми так сумували! — шепоче мені на вухо Сет, притулившись до мене.

— Сумували, чесно, — підтверджує Гленн, стискаючи маленькими рученятами мою шию.

— І я за вас сумувала, мої любі, — тихо відповідаю. Голос зривається від емоцій. — Я вас так люблю, мої хлопці! Більше життя.

— Я «юб’ю» тебе мама, — цмокає мене в щоку малюк.

Сет тільки ще тісніше притискається до мене і ледь чутно схлипує.

— І я, мамо Ево!

Після цих слів усередині мене щось ніби обривається і каменем ухає вниз, можливо, це моє серце, а можливо моя душа.

Потім, коли малюки вже перемикаються на Теодора, мене вже обіймають, ридаючи від радості та емоцій, спочатку Зої, а потім і несміливо Ілін. Її очі теж блищать від вологи, я хоч бачу, що вона за мною скучила, але зараз її погляд спрямований лише на одну людину з нашої компанії. І ця людина, на щастя, зневажає всі закони етикету і, заграбаставши дівчину у свої ведмежі обійми, цілує її, не соромлячись нікого.

— Мені здається, або на нас чекають ще одні заручини, — втирає хусткою очі розчулена економка.