Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Розділ 39

Це, мабуть, неправильно, але я щиро радію, коли двоє гвардійців ведуть доктора Куінкея коридором. Не знаю, яке покарання чекає на недобросовісного лікаря, але він звинувачується у зловживанні службовим становищем та зневажанні обов'язками.

Любого Лейтона теж затримали цієї ночі та вже відправили до міської в'язниці до з'ясування обставин.

Це все мені тихо в двох словах розповідає Тео, поки я все ще здригаючись від страху, притискаюся до його грудей. Ліки продовжують діяти, але під впливом подій ефект препарату ґрунтовно зменшився, тому я хоч і спокійна, але цілком розумію і навіть відповідаю на запитання слідчих.

Теодор, звичайно ж, намагається мене відразу забрати додому, але я упираюся рогом, бажаючи допомогти слідству.

— Я повинна, розумієш? — дивлюся на нього, часто-часто моргаючи у спробі стримати непрохані сльози. — Думаю, що схему з операцією проводили не один раз, і мої свідчення можуть допомогти. Уяви, скільки безневинних постраждали від його рук на догоду жадібним родичам, які претендують на спадщину. Поки мої спогади ще свіжі, я хочу все розповісти вартовому.

Розмова зі слідчими трохи затягується, і хоч я можу пригадати зовсім мало, але за моєю вказівкою двох сумлінних санітарів теж забирають. Сумніваюся, що вони не знали, які справи прокручував шановний лікар під покровом ночі. Не здивуюсь, що якоюсь невеликою часткою лівого заробітку він ділився із цими бравими працівниками.

Додому мене проти волі забирають, коли я вже починаю відверто клювати носом. Мої горді заперечення перебиваються широким позіханням, який прикрити долонькою просто не вистачає сил. А в кареті зовсім засинаю, ще крізь сон відчуваю, що Теодор мене бере на руки і кудись несе. Крізь вії вгадується фасад столичного будинку, що раніше належав Хендріку, знайомі обличчя дворецького та парочки служниць, що вибігли нам на зустріч, а ось кімнату я не впізнаю від слова зовсім. Проте зараз мене це нітрохи не турбує, сон вже повністю опановує мою свідомість.

Ранок настає пізно, коли сонце вже досить високо підіймається на небосхил. Я з задоволенням потягуюсь, відчуваючи як усі кісточки стають на місце. Після двох днів у зв'язаному положенні спати так, як хочеться тілу, велике благо, так само як і потягування.

— Доброго ранку, леді Еванжеліно, — у двері заглядає служниця.

— Доброго... е-е-е... — намагаючись згадати ім'я дівчини, сідаю на ліжку і спускаю ноги на підлогу.

— Мене звуть Рита, — не дивується моїй забудькуватості.

Відкриває важкі оксамитові штори, впускаючи в спальню ранкове світло, поправляє скатертину на столику. — Принести Вам сніданок? — широко посміхається.

— Неси, — киваю.

Уже й не пам’ятаю, коли востаннє їла. Дні сплутались у свідомості в туманний пістрявий клубок.

Дівчина поспіхом відправляється на кухню, а я здивовано оглядаюся, помічаючи незнайому обстановку навколо. Кімната явно чоловіча, обставлена ​​зі смаком та любов'ю. Дерев'яні панелі, темні штори, масивні дубові меблі та пухнастий килим на підлозі. Не думаю, що це спальня Хендріка, швидше за все, Тео мене приніс у свою. Але де він сам?

Поки чекаю на служницю, вирішую освіжитися і хоч щось накинути на себе, бо на мені замість нічнушки батистова чоловіча сорочка. Лікарняну, що була на мені, на щастя, ніде не бачу. Добре було б її спалити, щоб більше на очі не траплялося.

Ванна знаходиться досить швидко, як і теплий оксамитовий чоловічий халат, в який я відразу завертаюсь, не бажаючи нікого бентежити своїми голими колінами. А, вмившись холодною водою і почистивши зуби м'ятним порошком, почуваю себе ожилою.

Тільки ось дівчина, що дивиться на мене з дзеркала, як і раніше виглядає так, ніби по ній проїхалися асфальтним катком: бліда, з тьмяним волоссям, синцями на пів-обличчя і згаслими очима. Мені здається, що навіть відчуваю нудотний лікарняний запах, що випромінює моя шкіра та волосся. Швидко зриваю з себе одяг та ступаю у ванну. Тільки зараз до мене повністю доходить, чого мені вдалося уникнути, і в обіймах гарячої води мене починає трусити, немов у ознобі. Додаю ще гарячішу і до болю шкребу себе мочалкою, поки шкіра не починає горіти і саднити, тільки тоді знаходжу в собі сили вибиратися з ванни, і, витершись рушником, взятим з акуратної купки на тумбі, знову завертаюся в халат.

— Женя! — прямо за дверима натрапляю на Теодора і відразу ж потрапляю в його теплі та затишні обійми. — Я тебе вже зачекався. Правду кажучи, навіть трохи злякався, не знайшовши тебе в кімнаті.

Втикаюсь обличчям йому в груди і міцно обіймаю руками за талію, вдихаючи знайомий запах.

— Мені захотілося вимитись. Позбавиться запаху лікарні, — мій голос звучить трохи глухувато і, швидше за все, нерозбірливо, але відірватися від коханого зараз вище за мої сили. Пережитий жах накриває мене немов лавина, і я тихенько схлипую.

— Женя, Жень, — злегка відсторонює, заглядає у вічі. ― Ти плачеш? Не треба, рідна. Вже все позаду, все скінчилося.

Стирає з моїх щік солоні струмки, цілує мокрі від сліз вії, тремтячі губи і притискає до себе.

Судомно зітхаю і тихо прошу:

— Забери мене додому, Тео.

— Заберу, — бере мене за руку і підводить до накритого на двох столика. — Прямо сьогодні. Поснідаємо та почнемо збиратися в дорогу. Всі справи я вже вирішив.

Полегшено посміхаюся та берусь до їжі.

Після сніданку мене скрупульозно оглядає доктор Ешлі, виписує якісь ліки, які необхідні суто для відновлення сил та швидкого виведення препаратів, якими мене напихали в лікарні, і дає добро на подорожі, звісно під його пильним наглядом та контролем.

Дорога проходить у нетерплячому очікуванні та хвилюванні. Я вже так хочу Айвернес, нестерпно хочу. Руки прям до болю сверблять, нарешті, обійняти хлопчиків, Зої, дізнатися як справи у Ілін ... Навряд чи її любовна історія просунулась далі, адже доктор Ешлі весь цей час був з нами в столиці, але все-таки.

Моє серце та нерви заспокоює лише присутність Тео. Я ні на хвилину не хочу відпускати від себе коханого і, коли йому доводиться десь затриматися, відразу починаю турбуватися і нервувати. Тільки поруч із ним я почуваюся по-справжньому у безпеці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍