Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

— А ти повернула мене до життя, — каже він у відповідь, палко цілуючи. — Дякую тобі, кохана. Дякую за все.

У грудях солодко щемить від гострого відчуття щастя. Все найстрашніше вже позаду. У мене люблячий чоловік, чудові сини, чудові доньки. Я кохаю і кохана. Та навіть для моєї професії тут знайшлося заняття до душі, і ми з Ріганом почали працювати над однією дуже цікавою ідеєю, користуючись моїми знаннями фізіології та біофізики. Тепер я розумію, чому там, на Землі, я завжди почувалася чужою, не такою, як усі, адже моє місце завжди було тут. Правду сказав Клейвоант, — тільки мені вирішувати, де мій дім та моя доля.

– Я люблю тебе, Тео, – тихо схлипую від щастя.

– А я тебе, моя сонячна дівчинка Женя…

***

Світ: Земля

Інститут фізіології людини та тварин, лабораторія психофізіології

— Жека, — каже у мікрофон Олег чітким, добре поставленим голосом. Саме від його голосу залежить чистота експерименту. Випробовуваний повинен добре чути команди, а не гадати, чи не почулося йому. — П'ятдесят чотири розділити на два, додати три, розділити на три та помножити на нуль.

Світло в лабораторії кілька разів блимає, а потім гасне. Комп'ютер завдяки ДБЖ продовжує працювати, але сигнал від датчиків зникає, і на енцефалограмі замість звичного графіка одна суцільна лінія.

— Жека! — злякано вигукує Вітя. Схоплюється на ноги, з гучним стукотом перекидаючи стілець. Здавалось би, що перейматись. Світло вимкнули, але в кабіні й так його немає. Женя, мабуть, нічого не відчула. Та й не з лякливих вона. Якщо не сподобається — вийде. Ще й нагримає.

Проте кімната, освітлена одним лише монітором, виглядає моторошно і якось постапокаліптично. І Вітя сам не знає чому, спотикаючись на кожному кроці, поспішає до дверей кабіни. Якийсь час він роздратовано возиться з ручкою, яка ніяк не хоче піддаватися.

— Жека, Женьок! — періодично барабанить у двері, намагаючись достукатися до однокурсниці.

Але з боксу не долинає жодного звуку. Та й сама ідея докричатися до дівчини абсолютно марна, кабіна повністю звукоізольована, і подруга навряд чи може почути його, навіть якщо і з нею все добре.

— Та чого ти так переживаєш, — щиро дивується Олег. — Що з нею могло статися, по-твоєму? «Енело» вкрало? Напевно, просто зняла електроди, коли стався збій.

Але Віктор все одно продовжує з розлюченістю смикати важіль, що заклинив. Якимось шостим чуттям він розуміє, не все так просто. І Женя там одна, у темряві, налякана та безпорадна. А може вона так само стоїть біля дверей і відчайдушно натискає на ручку, намагаючись вибратися. Як Олег може цього не розуміти?

Ця остання думка жалить його, як отруйна змія, змушуючи ще сильніше смикати злощасні двері. Нарешті, багатостраждальна стулка, прислухаючись до благань зляканого хлопця, піддається і з тихим скрипом відкривається. В цей же момент спалахує лампочка, і кімната наповнюється яскравим світлом. Женька сидить у кріслі, розгублено озираючись на всі боки. Вона справді зняла шапочку з датчиками і тепер тримає її в руці.

— Жека, — кидається до неї Вітя. Намагаючись вловити на її обличчі найменший вияв емоцій.

Одногрупниця і справді налякана. Це видно по величезних широко розплющених очах, тремтячих вустах, зблідлому обличчі. Вона ніби ось-ось розплачеться, зворушливо шмигає носом.

— Женечка, — пригортає її до себе хлопець. І вона, на диво, не опирається, не фиркає, як завжди. А наче маленький горобчик злякано притуляється до його грудей.

— Як ти, Жека? Дуже злякалася? — схвильовано шепоче він, перебираючи розтріпані пасма.

Вона тремтить, несміло обхоплює його руками у відповідь. І у Віктора в душі наче щось перевертається. Як довго він цього хотів, мріяв. Бодай так торкнутись. Але Женя в упор бачила в ньому лише друга.

— Дуже, — шепоче дівчина. — Тільки я не Жека.

Ну ось, подумки зітхає. Як завжди оговталась і супиться, що звертається до неї хлопчачим варіантом імені. А він же навмисно, просто щоб хоч якусь реакцію викликати. Хай навіть і роздратування. Аби не оте рівне, однакове для всіх у групі. Наче Віктор такий як інші, наче він байдужий.

— В сенсі? — відсторонюється. Очікувально посміхається. Звична перепалка, але вона сигнал, що все гаразд.

Проте Женька не сердиться, не хмуриться. Злякано кліпає величезними очима й ледь чутно лепече:

— Я Еванжеліна…

Від автора.

Доброго часу доби дорогі та улюблені читачі! Ось і добігла кінця історія Жені і Теодора. Я дуже вдячна Вам за підтримку, яку Ви дарували мені протягом усього того часу, який я її писала. Повірте, мені це було дуже важливо! Дякую величезне! А кому сподобалася книга, не забудьте поставити вподобайку, зараз саме час, цим ви мене неймовірно потішите!

З любов'ю, Олеся!

Пи.Си.

Хочу насамкінець запросити Вас у нову історію «Ставка на кохання», яка уже стартувала на моїй сторінці. Історія про молодшу сестру Віолети, вона входить у цикл «Ласфарія», але являється повністю самостійною, яку можна читати, не ознайомившись з іншими книгами циклу. Сподіваюся, вона сподобається вам не менше. А поки підписуйтесь на сторінку автора, щоб не пропустити знижки та новинки)))

І ще, чи хотіли б ви прочитати про Еванжеліну у нашому світі? Не знаю, чи буде комусь цікава така історія. Все ж більшість надає перевагу потраплянцям у чужі світи, з магією і чарами. Що скажете? 

Анотація до книги “Ставка на кохання”

Я повернулась до рідного міста, зализавши рани після зради. Я знову готова зустрітись зі своїм власним демоном ― колишнім чоловіком, який п'ять років тому замовив моє вбивство. Але тепер я не та наївна дівчинка, яку він вважає мертвою, не його маленька дружина ― Елінор Спайк. Я графиня Кейтлін Сент-Мор, яка здатна закрутити голову будь-якому чоловіку. З холодним серцем та гострим розумом.
Мій план був ідеальним, продуманим та бездоганним. Не передбачила лиш одного ― що на моєму шляху з’явиться загадковий, настирний Бальтазар Армстронг, який вирішив добитись мене за будь-яку ціну. Моє серце тане поруч з цим сильним та впертим чоловіком. Але на кону помста і справедливість, я не маю права знову робити ставку на кохання.

Кінець