Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

А увечері я розумію, що таке біль.

Чесно кажучи, живіт у мене нити почав ще після обіду, та я не звернула на це жодної уваги. Подумала, що перенапружилася і вирішила полежати та відпочити. Зв'язати це з провісниками перейм мені і на думку не спало, всі навколо запевняли, що має боліти поперек. Мене ж спина ніяк не турбувала. Та й живіт час від часу відпускало, так що я зі спокійною душею вирушила спати.

Але заснути не вдалося. Біль наростав, до нього приєдналася легка нудота. Тео, запідозривши недобре, викликав Рігана, який потішив мене новиною, що до ранку я стану мамою.

Перейми здаються нескінченними. Потуги настільки болючі, що я просто вибиваюсь з сил. Періоди між переймами здаються настільки короткими, що й оговтатись не встигаю, як тіло скручую черговим спазмом.

Але Тео поруч, тримає мене за руку, а Ріган пильно стежить за моїм станом, і, коли потрібно, підживлює енергією. І я спокійна, впевнена, що все буде гаразд.

Антея з’являється на світ з першими променями сонця. А за нею відразу ж Валері. І я чомусь плачу, коли дивлюсь на їхні зморщені личка, на мокрі кучерики, й задихаюсь від почуттів. У серці боляче й тісно, що здається воно ось-ось лусне. Я й подумати не могла, що колись буду настільки щаслива.  

Ріган передає мені Антею. Вона вже вимита та загорнута у пеленку. Світлий, медовий кучерик стирчить з-під білосніжного чепчика. Зої вовтузиться з Валері. Обмиває її у маленькій ванночці. А Валері стріляє в нашу економку карими оченятами, точнісінько такими як у її тата. І хоч знаю, що ще занадто мала, але мені ввижається в її погляді суто Емереївська набурмосеність.

— Дякую, кохана, — Тео притуляється до мого чола своїм. Чомусь його голос тремтить, і руки тремтять, коли відкидає з мого чола вологе пасмо.

— Вони прекрасні, правда ж? — підіймаю очі. Горло судомить.

— Найпрекрасніші у світі. Як і їх мама.

Навіть не помічаю, що нас залишають одних. Я годую спочатку Антею. Потім Валері. Молозива мало, але знаю, поки їм достатньо. Донечки сьогодні добряче натрудились і швидко засинають.

Теодор вкладає їх у ліжечко, сам лягає поряд зі мною і ніжно пригортає.

— Я кохаю тебе… — бурмочу крізь сон. Настільки стомлена, що здається навіть не встигаю договорити. Що відповідає чоловік навіть не чую, поринаю в глибокий спокійний сон без сновидінь.

Прокидаюсь під вечір. Ліна приносить обід. Але я й шматка проковтнути не можу. Шкандибаю до ліжечка з донечками, милуюсь на їхні насуплені личка.

— Не прокидались, — шепоче Ліна. — Сплять, як янголятка. Але док казав, що через пів годинки варто їх розбудити і погодувати.

Киваю. Проводжу пальцем по ніжній щічці Валері.

— А де Теодор?

— З хлопчиками. Вони з самого ранку рвуться познайомитись з сестричками. Ледве стримуємо. Лерд наполіг, що вам потрібно виспатись.

— В же відпочила, — м’яко посміхаюсь.

Гленн і Сет повинні побачити сестричок, вони так на них чекали.

Хлопців приводить Тео. Гленн захоплено плескає у долоньки, тепер він не найменший. Безпомилково тицьнувши пальцем у світловолосу дівчинку, оголошує, що це і є Антея, а темноволоса Валері. Й затихає, легенько розгойдуючи ліжечко.

Сет теж кидає зацікавлений погляд на колиску. Але несподівано тулиться до мене. Обіймає міцно і судомно зітхає.

Я здивовано дивлюсь на чоловіка, але той лиш знизує плечима.

— Що трапилось, любий? — тихенько питаю.

Хитає головою. Каштанові кучері лоскочуть ніс.

— Сет! Скажи, будь ласка! Тебе хтось образив? Ти засмутився?

— Ні… — шепоче здавлено. — Просто я радий, що все… — здригається. — Усе гаразд. І ти… не як мама… Ти жива… — закінчує хрипко.

Всередині усе обривається. На очі навертаються сльози. Я лиш міцно стискаю худеньке тільце, цілую волоссячко. Скільки ж ця дитина пережила, скільки промучилась. Мій бідний стриманий хлопчик, який нікому ні разу не показав своїх переживань.

— Я з тобою, любий. Я з тобою… Завджи…

Після цієї щемливої розмови, Сет уже більше цікавиться сестрами. Підходить до них, роздивляється уважно. Морщить носа.

— Гленн був такий самий! — оголошує врешті.

— І ти теж такий був, — гмикає Теодор.

Сет недовірливо пирхає. А ми не можемо стримати усмішки.

Хлопчики проводять з ними пів години. А далі їх забирає Зої — мені час годувати малечу.

Першою вимагає уваги Антея. І поки Теодор забавляє Валері, я спокійно годую старшу донечку. Далі міняємо їх місцями.

— Тобі не здається, що вона голодна. Молока надто мало, — хмуриться стурбований Теодор, хитаючи на руках Антею. Валерії в цей час спокійнісінько вечеряє і нічим не висловлює свого невдоволення.

— Так і має бути, — з розчуленням спостерігаю, як солодко прицмокує друга донька. — Скоро його побільшає.

Теодор кладе сплячу Антею в колиску і сідає до мене на ліжко. Я бачу, що щось турбує, але не питаю, вирішивши, що чоловік сам скаже, коли збереться з думками. Так і виходить.

— Женя, — забирає у мене Валері, коли та відривається від грудей. — А ти не шкодуєш, що лишилася тут? Зі мною? З нами? Тобі стільки всього довелося пережити. Подолати. І пологи ці…

Мені хочеться хихикнути, розуміючи, що ставши свідком моїх мук, у чоловіка прокидається якийсь незрозумілий комплекс провини, але залишаюся серйозною, щоб не образити вразливу чоловічу душу.

— Тео, — беру його за руку, після того, як він і Валері акуратно прилаштовує в ліжечко. — Запам'ятай, я жодного разу, ні на секунду не пошкодувала, що залишилася з тобою. Ти подарував мені те, чого в мене ніколи не було, і навряд чи було б, залишись я там. Адже я раніше не уявляла, яке це щастя знайти сім'ю. У мене перед очима був не дуже вдалий приклад, і я щиро вважала, що так і має бути. А оскільки мені не подобався такий розклад, то я собі вирішила взагалі ніколи не виходити заміж, можливо народити з часом дитину для себе. Але ти показав мені, що буває інакше. Що існує кохання, вірність, повага. Я була сліпа, а ти розплющив мені очі і показав сонце. Ти зробив мене такою щасливою, якою я навіть не мріяла бути. Русалочка ніколи не шкодувала, що залишила підводний світ заради принца, сумувала за ним, але не шкодувала. Повір!