Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Заспокоїтися не виходить, тільки плакати ще гірше і смикати прикутими до підлокітників зап'ястями. Знаю, марно, тільки сили витрачаю, але спинитись не можу. Здатись не можу. Буду боротись до останнього, хай там що.

Плече обпікає укол, на мить переводжу погляд туди. Один із санітарів вводить мені ліки.

— Це лише заспокійливе, — пояснює лікар. — Мені потрібно, щоб ти перестала сіпатися і плакати. Ми зараз трохи почекаємо, щоб препарат подіяв, і я зроблю надріз. Маленький, зовсім крихітний, не хвилюйся. Його потім і видно не буде. Ти майже нічого не відчуєш.

Злякано дивлюся на нього, але очі лікаря світяться якимось непідробним інтересом та співчуттям. Шкода мене? Не може бути! Але вірить, що робить праву справу… Наївний.

Ліки незабаром справді починають діяти. По тілу розливається тепло та знемога. Стає якось байдуже. Апатія загортає мене, як м'який фланелевий кокон, і я безсило опускаю голову на підголівник крісла, переставши чинити опір і розслабивши м'язи.

— Ну от, то вже краще, — потирає руки Куїнкеї. І бере зі столика інструмент.

Небезпечне вістря рухається до мого ока, щоб зробити надріз, а я, на секунду виринувши з обіймів спокою та байдужості, шумно вдихаю, завмерши від страху.

Й двері буквально злітають з завіс.

— Відійди від неї! — гучний наказ навіть не заглушає оглушливий брязкіт дверей, що падають на кахельну підлогу.

— Кинь зброю, і відійти від моєї дружини! 

Знову лунає голос, і я немов крізь туман усією своєю істотою прагну до цього голосу, такого знайомого і такого рідного, що серце щемить від болю та радості.