Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Розділ 38

Вранці одразу розумію, що прихід Лейтона не був сном чи галюцинацією, спричиненою ліками. Він був тут насправді і, швидше за все, дарма не погрожував. Якщо нічого вигадаю, він доб’ється операції, яка, за словами дорогого зятя, зробить мене спокійною, щасливою, умиротвореною і, найголовніше, поступливою.

Доктор Куїнкей навідує мене під час обіднього огляду. Й повторює слова Лейтона, а також тішить новиною, що процедура призначена вже на цю п'ятницю. Мої спроби звернутися до його розуму і совісті не мають ефекту. У цьому світі, на жаль, поки не існує доказів згубного впливу лоботомії на пацієнтів. Пройде щонайменше десять років, перш ніж від неї відмовляться, а то й більше.

— Ви ж розумієте, що Емерей цього так не залишить, — дістаю останній козир із рукава.

— Ох, люба, — протирає запітнілі скельця пенсне. — Слухання про твою опіку призначено на четвер. Тоді все і з'ясується. Але я в будь-якому випадку буду рекомендувати цю процедуру для тебе. Ти, Ево, занадто нервова та імпульсивна, легко впадаєш у стан агресії, кидаєшся на людей. І мене турбує, що ти можеш несвідомо нашкодити собі та іншим. Хіба це нормальна поведінка для молодої леді?

— Я ні на кого не нападала! — вигукую, смикнувши зап'ястям і раптово відчуваю, що ремінь злегка послабшав.

— Еванжеліно, ти і зараз поводиться агресивно, — підіймає брови лікар. — Але повір, тобі нема чого боятися. Операція легка та безболісна. Ти навіть не відчуєш мого втручання. Тобі стане одразу ж легше, а емоції, що мучать свідомість, затихнуть.

Вважаю за краще промовчати. Розуміючи, все, що могла, вже сказала. Втім, нові аргументи та доводи все одно будуть Куїнкеєм проігноровані. Він так упевнений у своїй правоті, що навіть думки не допускає про можливу помилку.

День тягнеться повільно. Мене так і не розв'язують. Доводиться годину за годиною дивитися в стелю, вивчаючи кожну тріщину, кожну цятку. Але я не валяюся без діла. Ослаблий ремінь вселяє надію в моє серце, і протягом усіх цих годин одинокого лежання в ліжку, я методично і успішно його продовжую розхитувати. Шкіряне кріплення піддається слабо, але все ж таки піддається.

Сама не знаю, навіщо це роблю, адже впевнена, що Теодор мене встигне врятувати і справу в суді блискуче виграє, але, звільнивши зап'ястя, відчуваю небувале полегшення. Друге вже розв'язую без особливих проблем, трохи провозившись із клямкою на ремені.

Уся ця нехитра процедура звільнення займає у мене майже весь день, і тепер за вікном мерехтять зірки. Пацієнти солодко сплять, персонал теж, сподіваюся, спить, кілька годин тому здійснивши вечірній обхід.

Чомусь усередині наростає занепокоєння. Інтуїція несамовито верещить — я повинна тікати.

Перше, що роблю, як тільки відновлюю контроль над кінцівками — знову намагаюсь сповільнити час. Проте чомусь, як і раніше, це не виходить. Я, звичайно, засмучуюсь, дар мені б неабияк допоміг забратися звідси, але побиватись часу немає від слова «зовсім». Занепокоєння переростає в тривогу, і все всередині репетує, що час накивати п’ятами.

Обережно підходжу до дверей та повертаю ручку. Коридор слабо освітлений, стіною бігають алладиси, але найголовніше, що я нікого з працівників клініки не бачу. Дорога вільна.

Штурхаю стулку вперед, але в останню мить вловлюю звук кроків, який змушує мене ковзнути назад у темряву палати і причаїться за майже зачиненими дверима. Маленьку щілину я залишаю, щоб піддивитися, хто ж сюди в таку пізню годину прямує.

Два вже знайомі санітари бадьоро і цілеспрямовано тупотять у мій бік. Навіщо вони йдуть до мене? Перевірити?

Швидко метнувшись до ліжка, розтягуюсь на ньому і прикриваюсь тонкою ковдрою. А за кілька секунд двері відчиняються, і чоловіки переступають поріг палати.

Я намагаюся лежати спокійно, і нічим не видати свого неспання, але насилу стримуюсь, коли широка лапища санітара опускається мені на плече.

— Гей, блаженна, прокидайся, — торсає мене, і я повільно розплющую очі.

Палата освітлюється лише невеликим світильником на стіні, дозволяючи мені озирнутися і прикинути, що робити далі.

— Що вам потрібно? — насуплююсь.

А сама намагаюсь швидко оцінити ситуацію.

— На операцію тебе відвести, — криво посміхається той, що розбудив. Другий продовжує маячити за його спиною, нервово притупуючи ногою.

— Яка операція? — підіймаю брови. Виражаю глибоке ошелешення.

Від злості все закипає. Певно, лікар – гад, терміни пересунув. Так уже не терпиться покопирсатись у моїй голові. Нічого не спиняє цього фанатика. Але зараз головний час потягнути і якось відбитися. Адже вони впевнені, що я прив'язана і не можу чинити опір.

— Ви щось плутаєте, — наївно кліпаю очима.

— Нічого ми не плутаємо, — подає другий голос. — На тебе вже чекає доктор Куїнкей.

Нервово ковтаю і завмираю в очікуванні слушного моменту. А коли санітар нахиляється, щоб розв'язати моє зап'ястя, одночасно підіймаю обидві руки і долонями ударяю його по вухах.

Чоловік здавлено охає і завалюється на бік, втративши орієнтацію. Не гаючи часу, швидко схоплююсь і кидаюся до дверей, але мене тут же ловить другий, однією рукою схопивши за плече, а другою за волосся. Схлипую від болю і, вивернувшись, кусаю його, а наступного моменту в мене темніє в очах від удару по голові.

Прокинувшись, розумію, що мене зв'язану тягнуть коридором. І серце завмирає від страху, бо відразу ж згадується той жахливий сон. Події повторюються з вражаючою точністю — коридор, кляп у роті, двері, повз які ми проходимо, прокушена рука санітара і лікар, який зустрічає мене тими самими словами.

Сльози застилають очі, течуть по щоках, плечі здригаються від ридань. Тео, бідолашний Тео, він навіть не підозрює, що зараз зі мною зроблять. Найбільше шкода його і хлопчиків, мені після процедури буде абсолютно наплювати на все. Стан абулії, тобто глибокої апатії і байдужості, зроблять мене спокійною і байдужою до всього.

— Ну-ну, люба, не плач, — лікар витирає мені очі серветкою. — Лише кілька хвилин, і ти станеш щасливою і безтурботною. А хто б не став твоїм опікуном, мені тільки дякую скаже за такий подарунок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍