Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Пробудження виходить раптовим і трохи різким. Спочатку я й сама не розумію, що вирвало мене зі сну, знову заплющую очі у спробі пірнути назад у дрімоту. Але якесь гостре почуття небезпеки не дає мені це зробити, все сильніше і сильніше розганяючи кров по венах, змушуючи злякано битися серце і неспокійно, переривчасто дихати. А за кілька секунд я розумію, що в моїй палаті хтось є.

Смикаю руками, але мене знову зв’язали. Певно після того, що наплела Даніелла вирішили перестрахуватись.

— Хто тут? — голосно питаю в темряву, намагаючись, щоб мій голос не здавався тремтячим від страху. Лячне почуття безпомічності, відкритості впивається гострими пазурами.

Мені не відповідають, але я явно відчуваю чиюсь присутність, тепер ще сильніше, ніж спочатку. Більше того, можу з упевненістю сказати, що непроханий гість стоїть у кутку біля дверей, сховавшись у тіні, та уважно спостерігає за мною.

— Я знаю, що ви там. І я вас не боюся, — мій вигук звучить твердо, хоч я зовсім не відчуваю навіть дещиці тієї сміливості, якою так хизуюсь.

Очі вже болять вдивлятися в темряву, але я все одно не відводжу погляду від підозрілого кута і, зрештою, від нього відокремлюється ледь помітна тінь.

— Ну що ж ти так хвилюєшся, сестричко, — голос Лейтона звучить незвично, я б навіть сказала приглушено і якось потойбічно, що навіть спочатку його не впізнаю. — Це лише я.

— Ти? — волосся на моїй голові ворушиться від жаху. — Що ти тут робиш? Як узагалі пробрався вночі до лікарні?

Я намагаюся вкласти в слова якомога більше обурення і гніву, щоб не показувати, наскільки присутність зятя наганяє на мене паніку. Не розуміння того, як він сюди прийшов, причин візиту і того, що настільки безпорадна, зв'язаного перед ним змушує у тривожному передчутті битися серце.

— Не тільки в тебе є таємниці, люба Еванжеліно, — підходить ближче. Тепер я бачу, що він якийсь зовсім не такий, наче неживий, наче… голограма, як у фантастичних серіалах. Тільки зовсім незрозуміло, як це можливо?

— Таємниця? — наче папуга повторюю за ним. Непомітно кручу зап'ястями, щоб звільнити хоча б одну з рук.

— О, тобі сподобається моя таємниця, — огидно. — Ти ж знаєш усе про стародавніх, чи не так?

Слухняно киваю. Думаю, мені навіть відомо трохи більше, ніж підозрює Лейтон.

— Тоді спробуй вгадати, хто з нас нащадок Лейтумайта… — криво посміхається.

— Ти? Ти спадкоємець Лейтумайта? Ти маєш його силу? — приголомшено округляю очі. — Але як? Як це? Твій рід Гленвіл. До чого тут Лейтумайт?

— Як бачиш, сестричко, і побічні гілки можуть урвати частинку дару своїх легендарних предків, — закинувши голову, регоче.

— То це ти до мене приходив уночі? Ти стежив за мною?

Починає нестерпно нудити. Думка про те, що він бував у моїй спальні в Айвернесі, бачив мене сплячу, викликає відчуття огиди та сорому.

— Чому стежив? — щиро дивується. — Не стежив… Скажімо… оберігав, захищав. Ти така щира, чиста, безневинна.

Тепер уже я не стримавшись, пирхаю. Знав би він, де тепер об'єкт його захисту, щирий та безневинний.

— Навіщо ти прийшов? Мені здається, ми вже всі з'ясували в минулому візиті.

Дивлюсь спідлоба, не припиняючи спроб розв'язати руки.  

— Більш ніж, — киває. — І Дані тебе теж не переконала, дивлюся.

— У чому переконувати, якщо я правду говорю. Навіть якби я й хотіла допомогти… Не тобі, і не їй, а племінникам, то все одно не змогла б. Немає каменю, це правда.

— Ну, що ж ти незговірлива така, Ева, — зітхає. — Втім, є метод, який зробить тебе більш поступливою, моя люба.

— Який метод?

У серце закрадається невиразна тривога, що переростає в паніку.

— Дуже гарний. І дієвий. Після нього всі шовкові стають. І спокійні, я навіть сказав би щасливі, — його усмішка зловісно блищить у місячному світлі. — Лоботомія — воістину чудова операція, ось побачиш…

І мене огортає пітьма.