Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Розділ 37

Після цих слів обличчя Лейтона темніє. Я буквально бачу як на ньому повільно розповзається злість. Знаю, вона може в будь-яку секунду виплеснутися на мене палаючою, травмуючою лавою. А я перед ним повністю безпомічна й зв’язана, як жертовне ягня.

Мимоволі втягую голову в плечі, готова терпіти будь-які знущання. Але родич міцно стискає зуби та неймовірним зусиллям волі стримує лють. А може в цьому йому допомагає черговий ковток із незамінної фляги.

— Що ж, сестричко, — зітхнувши, каже він. — Бачу, по-хорошому ти не хочеш. Але нічого. Думаю, що спосіб тебе змусити сказати правду ми все ж таки знайдемо.

— Я говорю правду, — з натиском вимовляю. — Тримай мене тут, не тримай, а того, що зроблено, не зміниш.

— Не зміниш, кажеш... — задумливо крутить кришку на флязі. – Не знаю, не знаю… Щось сумніваюся я в тому, що твій благовірний просто так випустив таке диво з рук… Ну, не настільки він дурний…

Ну, ось що цій людині відповісти, що справа зовсім не в дурниці, що деякі люди ставлять глобальні інтереси вище власних, що не все вимірюється в грошах, що коли комусь щось обіцяєш потрібно виконувати? Не знаю, які емоції проступають на моєму обличчі, але чоловік їх явно тлумачить по-своєму, бо, поплескавши мене по руці, він видає:

― Ось бачиш, я так і думав… Але мені, мабуть, уже пора, а ти поки полежи тут, поворуши мізками, може, й розумні висновки зробиш.

З цими словами він підводиться з ліжка і, не прощаючись, виходить. А мені не залишається нічого іншого, як у мовчазному безсиллі заскреготіти зубами. Ну, до чого ж недалека і бридка людина!

До вечора я так і лежу прив'язана, навіть вечерею мене годують, а вже перед самим сном до мене знову заходить доктор Куінкей, хвалить за відмінну поведінку і обіцяє, що якщо я так і далі поводитимусь, то завтра вже звільнюся. Киваю з усією можливою гарячковістю, аби позбавиться пут, набридло вже лежати на спині під дією седативних препаратів і в туалет ходити під конвоєм, терплячи до останнього, поки в палату не зволить зазирнути медсестра.

Наступного дня після сніданку лікар мене оглядає і таки стримує обіцянку, наказавши санітарам зняти ремені, але тільки після того, як мені знову вкололи якусь гидоту.

Мені зовсім не подобається, що ці ліки роблять мене якоюсь апатичною і байдужою до своєї долі. І що більше уколів, то сильніше і швидше на мене починає діяти препарат. Мабуть, у речовини накопичувальний ефект, і я не розумію, що з цим робити. Якби це були таблетки, я б просто їх не ковтала, але ін'єкція… Як її зупинити? Не накладати ж собі джгут, і то це все одно тимчасова міра.

Хоч мене й відв'язали, але, пройшовшись по кімнаті разів двадцять від стіни і до стіни, постоявши півгодини біля вікна, і ще раз пройшовшись стіни до стіни, знову лягаю на ліжко і згортаюся клубочком. Одна надія на Тео, що він таки знайде спосіб мене витягнути, не порушуючи закон.

Обережний скрип дверей, змушує виринути з уже звичного стану апатії і з цікавістю подивитися на відвідувача.

— Привіт, Ево, — ледь чутний голос Даніелли в порожніх стінах палати здається занадто гучним, занадто звучним, занадто ... занадто зрадницьким.

— Привіт, — сідаю на ліжку, не відриваючи погляду від колись найріднішої для Еви людини.

— Не дивись на мене так, — обличчя Даніелли блідне.

— Як? — піднімаю брови.

Ледве стримую їдкі слова, що рвуться назовні…

Даніелла підходить до ліжка, але не сідає, як раніше її чоловік, а зупиняється на відстані витягнутої руки.

— Я мусила, Ева… — нервово кусає губи. — Мала це зробити. Він програв і заклав наш будинок.

Їй важко дивитися мені у вічі, вона ховає їх за опущеними віями, розглядаючи стерту плитку на підлозі.

— Пошкодуй своїх племінників... Куди ми з ними без даху над головою? — по білій щоці котиться сльоза.

Мені шкода сестру, аж до болю в серці шкода. І племінників також. Але я не Ева, я не готова жертвувати ні собою, ні, тим більше, життям Тео. Перед очима знову постає картина, як він лежить у крові на площі, як злякано плачуть діти, мої діти. У мене теж є діти!

— Дані, мені шкода твоїх дітей. Дуже, — хрипко кажу, буравлячи її важким поглядом. — Але своїх дітей мені шкода більше. А ти забрала в них маму.

— Своїх? — Беззвучно ворушаться губи сестри.

— Так, — киваю, вперше спіймавши її погляд. — У Теодора сини. Один із них зовсім малюк. І в них на очах мене забирали. Їхній плач досі у мене у вухах. А чоловіка, мого майбутнього чоловіка поранили... Я не знаю, що з ним.

— Я не хотіла Ева, вибач. Але ти маєш розуміти, тим більше тепер, що я готова на все, — її щоки заливає гарячковий рум'янець.

— Розумію, — знову киваю. — Але нічим допомогти не можу. Каменя немає. Я його залишила, витративши бажання, і більше не можу ним користуватися.

— Ти брешеш, — роздратовано схоплюється на ноги. — Ти обманюєш мене! Твої племінники опиняться на вулиці, а тобі начхати! У тебе взагалі немає жодної краплі співчуття. Нахабна егоїстична брехуха!

Ошелешено дивлюся на сестру і не можу оговтатися від шоку. Якщо раніше мені було її шкода, то тепер ні на йоту.

— Я говорю правду, — твердо вимовляю, не відводячи погляду. — Мені нема чого приховувати. І я вже одного разу розплатилась замість твого чоловіка з його боргами. Він мене продав Хендріку, просто продав, як корову! Думаю, я більше нічого не винна ні тобі, ні твоїм дітям!

— Можна подумати, ти дуже страждала, — змією шипить Даніелла. — Каталася, як сир у маслі та горя не знала. Він тебе золотом обсипав.

— Осипав. Вдень — золотом, уночі — батогами.

— Подумаєш, відшмагав кілька разів, — пирхає сестра. — Не померла ж! Лейтон мене теж кілька разів учив ляпасами. Така наша жіноча доля — чоловіка слухатися та терпіти.

— От і терпи, а я тут до чого, — знизую плечима.

— Ах ти, погань! — верещить сестра і кидається на мене, намагаючись вчепитися у волосся.

Відштовхую її, перш ніж встигає до мене торкнутися. На крик вбігають санітари. І Даніелла повиснувши в одного з них на грудях, починає голосити і розповідати, що сестра, тобто я, на неї ні з того, ні з цього накинулася. Усі мої спроби довести протилежне, виявляються марними. Мені колють знову заспокійливе, і я провалююсь у затягнуту сірим туманом дрімоту.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍