Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

— Тео? — здивовано кліпаю, стримуючи позіхання. — Навіщо ти мене розбудив?

Легка біла пір'їнка в його руці явно вказує на винуватця події.

— Збирайся! — командує чоловік. — Ми одружуємося за двадцять хвилин.

— Як двадцять хвилин? — схоплююся з ліжка, плутаючись у покривалі. — Чому двадцять? Чому ти мене раніше не розбудив? Те, що я не хочу суєти і мені не потрібне весільне вбрання, зовсім не означає, що я готова вийти заміж голою та невмитою!

— Нічого проти не маю, — самовдоволено посміхається Емерей, спостерігаючи за моїми метушливими зборами. — Для мене ти в будь-якому вбранні прекрасна.

Кидаю на чоловіка обурений погляд. Добре йому говорити, він уже повністю зібраний і як завжди бездоганний.

Похлюпавши холодною водою в обличчя і почистивши зуби, заходжуся швидко розчісувати волосся, думаючи якусь зачіску спорудити. Без Ліни я мало на що зараз здатна, але турбувати її чомусь бажання немає. Я хочу, щоб навіть цей метушливий ранок належав нам двом.

— Залиш розпущеними, — просить коханий, побачивши, як я мучусь з довгими кучерями, намагаючись їх зібрати стрічкою.

Знизую плечима і дозволяю їм вільно спадати по плечах, ще кілька разів провівши щіткою.

Беру улюблену сукню. Відразу, як тільки її побачила, прикипіла всією душею. Тканина ніжно-кремового кольору, ліф із відкритими плечима, короткими рукавчиками та пишна двошарова спідниця, прикрашена ручною вишивкою. Задоволено верчуся перед дзеркалом. Тео накидає мені на плечі пухнасту теплу шаль, літо добігає кінця і вранці вже досить-таки прохолодно, і бере за руку, виводячи з кімнати.

Ми тихо, наче маленькі діти, крадемося коридором, намагаючись, щоб нас ніхто не помітив, і хихикаємо, немов божевільні. Адже недаремно кажуть, що кохання може звести з розуму. Мене звело так точно.

А на стайні на нас уже чекає Ворон, повністю осідланий і пирхаючий від нетерпіння. Тео підсаджує мене на спину коню, сам застрибує слідом, і ми кудись мчимося.

— Знаєш, що це мені нагадує? — шепоче на вухо чоловік. — Раніше у моїх краях була традиція красти наречених, якщо батьки не давали добро на шлюб. Обряд потай проводив на світанку жрець у місці сили. Говорять, що такі шлюби були благословенні небесами.

— У місці сили?

— Наші предки поклонялися силам природи, — киває Теодор. — А її дух жив у священному дереві, прабатькові лісу.

І тільки тут я помічаю, що ми скачемо не до села, а в зовсім іншому напрямку, прямо протилежному.

***

Стародавнє дерево, що височіє на пагорбі, зустрічає нас тихим шумом листя, прохолодною росою на траві, що тут же осідає на черевиках, і пташиним гомоном. На його розлогих, увінчаних пишним листям гілках, здається, сидять усі навколишні птахи. Стовбур велетенської рослини настільки величезний, що потрібно щонайменше чоловік п'ять, щоб його обхопити. Під ним уже чекає знайомий жрець, який мав одружити нас у храмі.

Він привітно і підбадьорливо посміхається нам і просить наблизитись до нього. Наші зчеплені разом руки він перев'язує яскраво-червоною стрічкою, а на голову мені покладає вінок із білосніжних ромашок та волошок.

— Вінок за традицією мали плести твої подруги, — тихо пояснює наречений. — Його змайструвала тобі племінниця жерця Сірша.

— Коли ти встиг про все домовитись? — здивовано підіймаю брови.

— Встиг, — хитро посміхається мій майбутній чоловік.

— Пора, — тихо сповіщає жрець.

Горизонт починає наливатись багрянцем, готуючись випустити на небосхил сонце.

— Владою, дарованою мені силами природи, — проголошує надзвичайно сильним та звучним голосом. — Я закликаю у свідки стародавніх духів землі, моря, лісу та неба, щоб поєднувати непорушними узами шлюбу цього чоловіка та цю жінку.

Може, це мені тільки здається, але шум моря стає сильнішим, шелест листя гучніший, а по траві пробігає хвиля, гнана вітром. Мої спідниці здіймаються міхуром, і стрічка на наших руках тремтить, немов язичок полум'я.

— Еванжеліна Хендрік, уроджена Євгенія Ліневич, я беру тебе за дружину, — раптово каже Теодор. — Клянуся любити, берегти та охороняти, як найцінніший скарб на землі. Клянуся бути тобі люблячим чоловіком і вірним другом, кам'яною стіною та надійною опорою, підтримкою та захистом. Ти моє щастя, моє кохання, моя душа.

Я ковтаю грудку в горлі, відчуваючи, як завмирає в грудях від нестерпного божевільного всепоглинаючого щастя.

Його очі світяться ніжністю і любов'ю, а руки здаються гарячими.

— Тепер твоя черга, — трохи посміхаючись, каже Емерей.

— Я не знаю, що треба говорити, — шепочу, вмираючи від страху. — Що мені сказати?

— Кажи, що відчуваєш? — підбадьорливо посміхається.

— Теодоре Емерей, — починаю тремтячим голосом. — Я кохаю тебе так, як нікого в житті не кохала. Клянуся бути тобі вірною і люблячою дружиною, народити тобі дітей, піклуватись про нашу домівку, бути берегинею нашої родини й підтримувати тебе у всьому. Відтепер я твоя без залишку. А ти мій.

На очах закипають сльози, які одразу висушує вітер. Сонце, повністю піднявшись над горизонтом, обсипає світанковими променями нашу пару, священне дерево та жерця під ним. Наші клятви забирає вітер, а волхв несподівано підпалює стрічку, яка скріпила наші руки. Смужка червоної тканини спалахує як смолоскип, і я не встигаю злякатися, як згоряє вщент, зовсім не зачепивши шкіру на руках.

Здивовано дивлюсь на наші зчеплені долоні, а Емерей на хвилину роз'єднавши їх, бере у жерця гарне вите сріблясте кільце, схоже на переплетені лози винограду і надягає мені на палець. Я, швидко зрозумівши, що до чого, повторюю за ним, побачивши в руках у волхва парну прикрасу.

— Відтепер ви чоловік та дружина, — проголошує жрець. — Два тіла — одна душа.

Теодор притискає мене до себе і накриває мої губи палким поцілунком, а я відчуваю, що в мене буквально земля ходить з-під ніг.

— Нарешті, ти моя! — каже він, перервавши поцілунок і притулившись чолом до мого чола.