Мiла Морес - Магія без пам'яті , Мiла Морес

- Містере Нотрил, навряд чи це він. Як би Рокс не сердився, але вбивати мене навіщо? Гадаю, це міс Качовскі. Я її образила, ось вона й мститься. Та й взагалі… мене хоче вбити кожна друга дівчина в академії, – я змусила його посміхнутися.

- Лаурі, дівчинко моя, - обіймає, але вже ніжніше, - хочеш спати?

- Не впевнена, що зможу заснути.

- Тут безпечно. Це мій рідний дім. У світі немає безпечнішого місця, ніж наш будинок. Але лише для членів сім'ї.

- Але я не член вашої родини.

- Це поки що.

- А якщо я не захочу стати членом вашої родини? Ви мене змусите?

- Лаурі, - каже роблено грізно, - ти завжди будеш зі мною… - він хотів продовжити думку, але я не дала домовити.

- Посадите мене в клітку і триматимете як домашню тварину? Я, може, на волю хочу. Літати, жити так, як мені хочеться. Я не хочу кайдани, підрізані крила, відповідальність. Я хочу стати кимось…

- Давай шукати компроміс, - увімкнувся повчальний тон, а далі почалися торги. Тривала суперечка не менше півгодини, весь цей час ми сиділи у ванні. У результаті я отримала запевнення, на яке розраховувала: - У тебе буде все, що ти захочеш, і ти можеш робити все, що захочеш, тільки будь зі мною, - найкраще, що я могла б почути від цього чоловіка. - І більше не смій мною маніпулювати, - а це було сказано серйозним тоном уже без награності. Я трохи спохмурніла, але вважала за краще втримати в голові першу висловлену ним думку.

Містер Нотрил переніс мене на руках назад у кімнату. Попередньо сам витер моє тіло м'яким рушником, дуже дбайливо і обережно. Я стояла перед ним як лялька, але вже з усмішкою та насолодою. Потім він поклав мене на ліжко. Все з тією ж обережністю та турботою вкрив простирадлом. До цього часу я вже цілком могла б сама впоратися з подібними справами, але він робив усе так природно, що мені не хотілося йому заважати.

- Я хочу продовжити вчитися в академії, - говорю, лежачи на краю ліжка.

- Звичайно, Лаурі, - він сів поруч, погладжує мою щоку. - Ти навчатимешся, я продовжу працювати. Шум навколо нас поступово вляжеться. Я зроблю зі свого боку заяву, ти напишеш пост на своїй сторінці. Гнів затихне, а невдовзі все забудеться. Але перед цим я маю вирішити питання з замахом на тебе. Мені скоро треба на роботу, ти залишишся вдома.

- Тут?

- Так, Лаурі.

- Але мені на заняття потрібно, - насправді, саме зараз в академію мені не хочеться.

- Ти можеш пропустити кілька днів.

- Але що я тут робитиму?

- Ходімо, я познайомлю тебе з рідними. Ти залишишся вдома з Ені, з усіх питань можеш звертатися до неї. Вона дуже добра, ви точно подружитеся.

- Але я не готова, - киваю на простирадло, яким прикрита. - У мене одягу немає.

- Вставай, дівчинко моя, я тебе одягну, - тягне мене за руку, я притискаю до себе простирадло.

- Я вже бачив тебе голою, Лаурі, можеш не прикриватися, - посміхається мені грайливо, очі на секунду блиснули хтивістю. - Ти прекрасна, Лаурі, - дивиться на мене впритул, очі бігають знизу вгору, подих частішає.

- А я ще не встигла вас так ретельно розглянути без одягу.

- Пам'ятається, ти намагалася… - посміхається, - не хвилюйся, у нас ще багато часу для цього. Я все тобі покажу, дам потримати і спробувати.

До моїх щок прилив рум'янець, стало соромно, але це відчуття швидко зникло, бо містер Нотрил ніжно поцілував мене в губи. Всі клітини тіла затремтіли, і я присунулася до нього ближче, вже не звертаючи уваги на свою наготу.

- Лаурі, - він важко дихає, з-під штанів, які він надів ще у ванній, відчуваю його твердість. Це шалено хвилює, я забуваю про все, що зі мною сталося. – Так ми не дійдемо до першого поверху, а вже настав час спуститися, нас чекають.

- Ми можемо трохи затриматися? - Я посміхаюся, мені вже добре, на душі спокійніше.

- Лаурі, треба пошанувати старших. Весь будинок на ногах ще з ночі.

- Гаразд. Мені шкода, що я всіх підняла, - говорю винно.

- Все в порядку. Сім'я надасть нам підтримку у будь-якій ситуації. Але оскільки ми тут наймолодші, доведеться підлаштовуватися під інших.

- Ще одні кайдани? – важко зітхаю.

- Лаурі, - гладить мою щоку, дивиться в очі, - це звичайна данина поваги. Моя сім'я давно хоче познайомитися з тобою.

- Я почуваюся ніяково.

- Розумію, дівчинко моя, - цілує над бровою, - ти звикнеш, буде складно лише спочатку. Вони тебе полюблять, я в цьому не маю сумніву. Аліта вже без розуму від тебе, захоплюється твоїми рудими кучерями і дотепністю. Калеан, мій старший брат, може бути суворим, але ти до нього звикнеш. Він – той, до кого я йду за порадою, його холодний підхід до всіх питань допомагає мені остудити думки. І він до тебе добре схильний.

- Значить, коли ви йшли до своєї кімнати в поганому настрої і поверталися у нормальному…

- Так, я спілкувався з братом.

- І ви говорили про мене?