Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

Священик махнув рукою: мовляв, вони ще матимуть час на все. Потім почав розповідати про свої злигодні, про те, як доводиться бігати по всіх кварталах міста, охоплених епідемією інфлюенци. Десять років він не мав парафії і жив з поодиноких мес та з того, що заступав інших священиків. Але нема нічого гірше, як ота біганина… Останнім часом страшна пошесть винищує цілі родини, руйнує домашні вогнища…

Очі Амади загорілися темним вогнем.

— Невже вмирає стільки людей? — спитала вона тремтячим голосом.

— А ви цього досі не знали, дочко моя? Мруть, як мухи. Спочатку людині дуже болить голова, виламує суглоби, на другий день їй трохи кращає, але хвороба дає тяжкі ускладнення на легені, й серце… Онде весь сусідній квартал охоплений епідемією, люди вмирають один за одним. Є сім'ї, де всі лежать покотом…

Амада більше не слухала. Якось дивно усміхнулась і подала священикові руку.

— Гаразд, отче. Ви навіть не знаєте, яка я вам вдячна за ці новини… А ще більше — за обіцянку бути прихильним до мене під час сповіді…

Вона пішла, але за хвилину, сторожко озираючись, знову заглянула до бібліотеки: хотіла пересвідчитись, що Хоакіна не шпигує за нею.

Старі портрети колонізаторів, священиків і чиновників висіли в ряд над темною полицею. Амаді не раз здавалося, що то мертві вийшли з могил і зібралися судити її. Але тепер вона й не глянула на них. Витягла з шухляди папір, конверта і сіла писати. Писала швидко й нервово. Лист вийшов короткий:

«Марсіалю!

Мені дуже потрібно тебе побачити.

Сьогодні — вівторок. Приходь у п'ятницю о десятій. Я чекатиму тебе біля входу. Якщо побачиш у вікні, що ліворуч, затінене світло, заходь сміливо.

Не бійся і не дивуйся. Я постараюсь більше не надокучати, бо знаю — тобі не подобається все, що пов'язане зі мною».

Перечитала листа, хитаючи головою і гірко посміхаючись. Потім написала на конверті адресу, наліпила марку. І враз відчула полегкість, наче зробила вирішальний крок у житті, і приготувалася сміливо йти назустріч майбутньому.

Від тієї хвилини Амада була спокійна. Провела служницю до садової огорожі і, побачивши, як та вкинула листа в поштову скриньку, повернулася в дім, горда й незворушна. І в неквапній ході, і в сповненій гідності поставі, і в простій чорній сукні — в усьому відчувалась її зневага до моди і до жіночої легковажності.

А проте в душі її бушувала буря, Та вона вже звикла до бур…

Коли годинник на далекій церкві видзвонив десять разів, Амада вже стояла під колоною біля входу і неспокійно дивилася на вулицю. Було вітряно, сіялася холодна мжичка. На вулиці, під тьмяним світлом ліхтаря блищала бруківка. Амада чекала, незважаючи на негоду, хоч і вийшла в самій домашній сукні. Коли по той бік каналу проходив трамвай, здригалась і підводила голову. Вулиця була безлюдна, тільки коли-не-коли поодинокі перехожі квапливо перебігали попід стінами будинків і, кулячись від холоду, зникали в темряві. Густі віти дерев надійно ховали Амаду від нескромних очей. Та все ж вона непокоїлась: а що, коли Хоакіна дізналася про її таємницю і тепер стежить за нею з якоїсь схованки?..

Почувши дзвін годинника, Амада стрепенулась. Марсіаль мав би вже прийти. Раніше він ніколи не спізнювався… Вона зітхнула і раптом похолола від страшного здогаду: а може, він у цю мить пестить іншу? Бо чому ж досі не прийшов?..

Амада чекала й чекала, ніби прикипіла до місця. Раптом серце їй тьохнуло: перед загратованою хвірткою зупинилася темна постать. Та то був якийсь п'яниця, що чвалав вулицею, проклинаючи нічну темінь. Амада байдуже глянула йому вслід. Потім почала лічити трамваї: один… два… три… десять… Після одинадцятого угледіла на розі Марсіаля. Він вийшов з автомобіля і, тримаючи над головою парасольку, обережно обминав калюжі.

Боязко озираючись, підійшов. Амада мовчки подала йому руку. Коли він заговорив, голос його був хрипкий і чужий.

— Яка необачність… Чого ти мене покликала?

— Нам треба поговорити. Ходімо до бібліотеки, — спокійно відказала вона.

— А чи не краще тут? — нерішуче спитав він.

— Ні, там.

Вона, як колись, повела його за руку. Вони поминули вітальню, де в кутку горіла маленька лампочка під старим порцеляновим абажуром, потім — порожній передпокій, дві кімнати, лункі й холодні, і, нарешті, галерею. Двері до бібліотеки були прочинені. Амада засвітила світло і стала перед Марсіалем — бліда, спокійна й рішуча.

Марсіаль опустив очі, промимрив:

— Це все марно і жорстоко, Амадо. Навіщо ти мучиш себе й мене?

Вона глянула йому в очі:

— Отже, правда, що ти одружуєшся?

Марсіаль кивнув головою.

— Ти ж сама так захотіла!

— А якби я захотіла, щоб ти не одружився?

Він вражено глянув на неї. Ніколи, навіть у хвилини забуття, Амада не зверталась до нього отак, тоном коханки, яка просить і вимагає. Її любов завжди була недовірлива, стримана і потайна. Марсіаль мовчав…

— Відповідай! А якби я захотіла, щоб ти не одружився? — не зводячи з нього погляду, повторила вона.

І всупереч його волі в груди йому наче вдарила тепла хвиля. Його хвилювала ця інтимність і ця знайома кімната, де колись, у ті незабутні дні, він мріяв, тішився і страждав. Але він не міг забути й про свою поразку, про те, що ця жінка не віддалась йому і хотіла, щоб він її залишив. Тим-то похмуро відповів:

— А хто винен? Я кохав тебе душею і тілом, а ти, холодна, тікала від мене, усе дбала про