Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

спільний знайомий, не можна вимагати неможливого, а вам у вашому нинішньому стані просто необхідна розрядка… реалізація… Але я як ваш педагог категорично забороняю вам робити те саме наодинці. І ця заборона залишається в силі!

Від Торпи лишилися самі лише дахи, що пливли над ватяною поверхнею туману.

— Сашко, ми цінуємо вас, вашу працездатність і порядність. Ми розуміємо, як вам тяжко. Ви ж не дасте нам приводу… засмутитися, чи не так?

Сашка розгорнула крила так широко, як тільки могла. На мить стала містом Торпою — сонним містом під шаром туману, яке нібито ширяло в хмарах…

— Я п-постараюся.

Частина третя

— Ма, привіт. Я приїхала.

— Ура, Сашхен! Ти з вокзалу?

— Ні.

— А звідки?

Сашка засміялася.

— Я біля під’їзду з автомата дзвоню.

— Жартуєш?!

— Серйозно. Піднімуся за хвилину.

— Ну, ти даєш!

Коли відчинилися двері ліфта, мама вже стояла на сходовому майданчику, весела, свіжа, в літньому халатику.

— Ну, ти даєш! Як сніг на голову! Терористка!

І мама обійняла Сашку вперше за півроку. Сашка замружилася. За спиною зачинилися двері ліфта й знову відчинилися, бо наскочили на ручку перекинутої валізи. І знову зачинилися. Сашка з мамою постояли ще, не розтискаючи рук, потім Сашка знехотя обернулася й підняла валізу.

Двері ліфта зачинилися з роздратованим брязкотом.

— Слухай, — сказала мама, жадібно її розглядаючи. — А вигляд у тебе… чудовий. Зовсім доросла.

Вони ввійшли у квартиру, мама потягла Сашку на кухню, посадила за стіл і сіла поряд, не випускаючи її руки. Звивалася пара над каструлею, підстрибували в окропі варені яйця; мама заглядала Сашці у вічі, посміхалася й хитала головою.

— Зовсім велика… Абсолютно доросла. Який же ти молодець, що приїхала… Який ти молодець. А мобілкою не користуєшся?

— Дорогувато все-таки. — Сашка старанно посміхнулася у відповідь. — Нехай буде на крайній випадок.

— Я тобі дзвонила разів зо два, та не було зв’язку.

— Атож, таке в Торпі буває. — Сашка кивнула. — А малий спить?

— Тільки-но заснув, перед твоїм дзвінком. Учора ходили в поліклініку, наговорили нам компліментів. — Мама цвіла у посмішці. — Просто незвично… Вони всіх залякують, по лікарях ганяють… А тут і вага в нас ідеальна, й розвиток, і посміхаємося всім… Вони в цьому віці чужих бояться, буває, а Валя — мов сонечко. Бачить людину — і вітає… Спить, як бабак. Їсть, як ховрашок. А красень який став… Ти побачиш.

Вона згадала нарешті про каструлю, зняла з вогню варені яйця, поставила під струмінь холодної води.

— А Валентин працює. У нього зараз багато роботи… Зате й грошики є, ти собі не уявляєш, яке тепер усе дороге… Сашко, в тебе з’явився хлопчик?

— Чому ти вирішила?

Мама сіла навпроти, доторкнулася до Сашчиної долоні.

— Мені так здається. Ти змінилася.

— Ми просто давно не бачилися.

— Розкажи, — попросила мама. — Поки малий спить… Є час. Як ти там? З ким дружиш? За тобою, напевне, табунами хлопці ходять… Ти в нас дівчина гарна.

— Я вчуся з ранку до ночі. Не надто й походиш табунами.

— А все-таки? Хтось же тобі подобається? Що там за хлопці в тій Торпі, я навіть не можу собі уявити. Пристойні?

— Пристойні, гарні… Різні. Як і скрізь. Ти так говориш, начебто Торпа — це діра якась!

— Не діра. — Мама погладила її руку. — Я закохалася на другому курсі, пам’ятаю… платонічно. Не могла про нього не думати щохвилини… Як хвороба, накотило й потім так само швидко пішло… Але тепер усе інакше, так?

— На даний момент не маю ніякого особистого життя, — чесно зізналася Сашка. — Навчальні навантаження, знаєш.

Мама недовірливо похитала головою.

— Трудівниця ти моя… Ось і другий курс закінчився.

— На «відмінно».

— На «відмінно»… Сашко, давай-но забирай звідтіля документи. Після другого курсу — саме час. У нашому універі тебе з руками відірвуть, я дізнавалася.

— Ма… — Сашка визволила руку.

Мама вперто похитала головою.

— Саш. Давай залишимо все… в минулому. Ти пережила… Ти не прийняла Валентина. Тобто з ввічливості прийняла, але в душі… Тоді ти була ще дівчинкою. Підлітком. Тепер ти доросла… Я ж бачу. І ми можемо все це, недомовлене, сказати вголос. Ти бачиш: ми щасливі. Нам бракує тільки тебе, Саш. Тому що ти теж наша дочка, ти частина нашої родини, тебе ніщо й ніхто не зможе замінити. Повертайся додому. Будь ласка.

У Сашки пересохло в роті. Мама дивилася на неї через стіл і посміхалася.

— Я ж повернулася, — пробурмотіла Сашка. — Я… ти права, тепер я по-справжньому повернулася.

Мама підвелася, ледь не перекинула табурета, обійняла Сашку, пригорнулася обличчям до її плеча:

— Твоя кімната — вона, як і раніше, твоя, розташовуйся. Розвішуй речі. Нам із Валею зручно в спальні, й до малого недалеко вставати. Але він зараз спить ночами. Він таке сонечко, спокійний, веселий… Ти побачиш. Люди вчотирьох, бувало, жили в комуналках, у крихітних кімнатах, а в нас усе-таки окрема квартира. Завтра підемо в універ… Чи ти сама підеш? А потім треба буде з’їздити в Торпу по документи. І речі забрати, ти ж якісь речі там залишила?

— Ага, — сказала Сашка. — Це… ми потім вирішимо.

— Не треба зволікати. Ой, раковина забилася… Я хочу зробити зелений борщ, він майже готовий… Тільки щавель укинути. Хочеш? Він так чудово змінює колір у окропі… Чи ти спершу підеш у душ? Розкладеш речі? Ніч у поїзді, ти стомилася… Поспиш — там, у себе?

— Я краще тобі допоможу, — сказала Сашка. — Давай, наріжу щавель.

* * *

Ніч напередодні вона провела в щасливому півсні. Лежачи на м’якій полиці купейного вагона, слухала перестук коліс і потихеньку, поволі привласнювала собі поїзд.

Голова її була — тепловоз. Уздовж живота пружно крутилися колеса — дзвінкі та впевнені. Рейки на дотик виявилися гладенькими й прохолодними, ніби мармур. Над ранок на них випала роса. Сашка відчувала, як розлітаються крихітні часточки, випаровуються й знову конденсуються, як розступається туман перед обличчям, як мчить вітер за спиною, метляючись, немов собачий хвіст. Зелені семафори сходили над обрієм, як зірки.

Вона закінчила другий курс і відробила так звану практику — майже місяць на ремонті гуртожитку. Їй подобалося вправлятись із валиком для фарбування, з пульверизатором для біління, ходити в забрудненому фарбою та крейдою робочому одязі. Їй подобалося повертатися з розореної общаги до себе, приймати душ і лягати з книжкою на ліжко.

Вона перечитала за цей місяць кілька десятків книжок. Читала зі страшною швидкістю все підряд — класику, мемуари, дорожні нотатки, жіночі романи й детективи. Фонд районної бібліотеки міста Торпи був вивчений і просіяний мало не крізь сито. Текстовий модуль,