Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

— Тому що треба розтягуватися щодня! — Задля більшої переконливості фізрук приклав руку до грудей. — Ось Ліза розтягувалася, і в неї ж вийшло.

— Я дуже за неї рада, — сказала Сашка.

Дім Дімич зітхнув. Юля Гольдман вигнулася тріумфальною аркою й уже хвилин п’ять стояла в «містку», кінчиками волосся торкаючись дерев’яної підлоги.

— Сашко, здайте хоча б «колесо». Тільки телефон заберіть, я ж просив не ходити на заняття з мобілками!

Сашка похитнулася, зняла з шиї рожевий шнурок. Поклала телефон у кишеню спортивної куртки, замкнула на блискавку. Дім Дімич дивився майже роздратовано.

— Його що, вкрадуть? Ні на мить не можна залишити?

Сашка відповіла таким важким поглядом, що юний фізрук зніяковів.

* * *

О п’ятнадцятій сорок із тридцять восьмої аудиторії вийшла Женя Топорко. Оглянула Сашку гордовито, навіть не привіталась і відпливла коридором удалину.

— А, це ви, — зустрів Сашку Портнов.

Вона коротко привіталася й сіла на своє місце перед викладацьким столом — студентка, яких багато. Витягла понятійний активатор. Текстовий модуль. Втупилася в свої руки.

Телефон на шнурку торкався краєчка столу. Рожева пляма на межі поля зору.

— Спочатку я думав, що ви просто зубрилка, — пробурмотів Портнов. — Потім я запідозрив, що ви талановиті… Потім я здогадався, що ви дієслово. Це було, коли ви заговорили. Коли я звелів вам мовчати, а ви знайшли потрібне слово дуже швидко, мало не за кілька днів… Пригадуєте?

Сашка кивнула.

— Потім усе зависло на волосині, здавалося, я помилився… І Микола Валерійович помилився теж… І ви переродилися в стрибку. Стало зрозуміло, що ви дієслово, й виникла найсильніша підозра, — Портнов подався вперед, не зводячи з Сашки очей, — що ви дієслово в наказовому способі. Ви повеління, Сашко.

— Не розумію.

— Розумієте. — Портнов примружився. — Така наша спеціальність: нічого не можна пояснити. Можна тільки зрозуміти самому. Ви повеління, частина Мови творення… Несуча конструкція. Я говорив вам, що ви проекція. Пригадуєте? Отже, ви проекція Слова, якому незабаром належить прозвучати. І що не день, ви дедалі ближчі до оригіналу. Ви підмурівок, на якому можна звести цілий світ. І цього не можна пояснити, Сашко, це можна тільки зрозуміти.

Сашка замружилася.

На мить перестала думати словами. Здавалося, її думки — живі істоти, схожі на кольорових, підсвічених ізсередини амеб.

— Ви все розумієте, — сказав Портнов. — Вам бракує досвіду та знань. Другий курс… Ледь почали вчити Мову… Але ви вже Слово, Сашко, Слово, а не людина. Повеління, наказ. Ваша цінність як майбутнього фахівця колосальна. Ми займатимемося в травні, у червні, частково в липні — щодня й дуже серйозно.

Сашка скосила око на рожевий телефон.

— Під наглядом педагога! — підвищив голос Портнов.

Поплескав себе по кишені в пошуках сигарет. Сказав іншим тоном, дуже по-діловому:

— Беріть олівець і папір. Розкривайте активатор. Почнемо з дрібниць.

* * *

Сашка була мов повітряна куля, що рвалася вгору. А маленький рожевий телефон якорем тягнув її донизу й не давав зірватися. Вона прожила ось так, «на розрив», довгий день. Може, один із найщасливіших у своєму житті.

Вона вийшла від Портнова, переповнена картиною світу — яскравою, заворожливою і страшною. І носила її до вечора, намагаючись не розхлюпати.

Осяяння накочувалося хвилею й відступало знову. Коли Сашка усвідомлювала себе Словом — їй робилося легко, як ніколи в житті. Це був спокій кульбаби, яка вперше розпустилася на зеленій луці. Це була щаслива мить без вітру, без майбутнього й, звичайно ж, без смерті.

Потім вона знову відчула себе людиною. Згадала, що є на світі Фарит Коженников і що значить телефон на шиї. Стискала зуби й чекала, коли знову зрине слово-відчуття, і коли дочекалася, завмерла в теплому заціпенінні…

Увечері їй стало по-справжньому тяжко. Скінчила читати модуль, лягла в ліжко й загасила світло. Заплющила очі — й під повіками негайно розгорнувся прекрасний мурашник змістів.

Закономірності та зв’язки. Проекції та відображення. Сашка перевернулася на другий бік, потім ще раз, потім знову. Зім’яла простирадло. Сіла. У темряві цокав годинник. Горіли ліхтарі на вулиці Сакко і Ванцетті. На конторці лежав ненависний рожевий телефон. А навколо витали, кружляли, дражнили прокляті ейдоси. Сашці не подобалося це визначення, але іншого слова для позначення кольорових амеб, які тут крутилися, вона не могла дібрати.

У тім-то й справа, щоб правильно виявити. Усе вже є на світі. Все найкраще й підходяще. І щастя. Найпростіше з можливого — схопити за хвіст ось цю золоту амебу й виявити її правильно й чітко, без перекручувань. Щастя — те, що відчуває Сашка, коли розуміє себе словом. Щастя — те, що відчуває будь-яка людина, що з’єдналася зі своїм призначенням. Що перешкодить Сашці зробити це? Адже вона може!

Людська оболонка дратувала її, мов тісний костюм, їй потрібно, необхідно було вирватися, та рожевий телефон лежав на столі. Сашка встала й підійшла до вікна.

Ширше відкрила кватирку. Здалося замало; розчинила раму навстіж. Була доволі холодна весняна ніч, вогкий вітер ганяв хмари, то відкриваючи зірки, то знову їх затягуючи. Сашка стояла коліньми на підвіконні, глибоко дихала й відчувала, як вітер пробирається під нічну сорочку. Холод — це було чудово, це протверезило її. Сашка — людина.

— Я людина. Але я дієслово, — сказала вона вголос.

Пояснити це було неможливо. Сашка, яка провчилася майже два роки й пережила розпад і відтворення, змінена й та, що змінилася, приймала свій новий статус не розумом і навіть не інтуїцією.

Вона була, тривала, розташовувалася в просторі й часі. Вона готувалася прозвучати.

Реалізуватися.

Рожевий телефон лежав на столі. Сашці захотілося вимкнути його. А краще — кинути вниз, на кругляк. Нехай розіб’ється. Нехай вилетить акумулятор. Нехай назавжди згасне дисплей.

— Не можна, — сказала вона пошепки. — Не можна. Не можна!

Темний вихор пролетів по драному, вкритому клаптями хмар небу. Сашка сахнулася; навпроти, на скаті даху, на черепиці вималювалась тінь і заступила зірки, неначе хмара.

— Сашенько, а чому це ви не спите так пізно?

Вона двома руками вчепилася в підвіконня.

* * *

— Спокійніше. І подалі від ліхтарів, навіщо нам ці сенсації… У нас сорок хвилин, не витрачатимемо часу марно.

Холодний вітер забивав подих. Унизу лежала весняна Торпа, вулицями, немовби ріками, розтікався туман, і вогні ліхтарів ставали дедалі каламутнішими.

— За мною… Не треба поспішати. Спокійніше. І не забувайте дихати, ви не у воду пірнули…

Вони приземлилися на даху семиповерхівки. Туман заливав перший поверх і підкрадався до другого.

— Не змерзли?

— Н-ні.

— Сашко, я хочу, щоб ви знали: це не стільки навчання, скільки е-е-е… адаптація до умов, що склалися. Як каже наш