Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

на столі стояла пляшка мінеральної води, з шипінням бігли пухирці, в кожному відбивалася зала, педагоги, склянка з олівцями, Сашка над аркушем паперу…

— Візьми олівець. Зосередься. Готова?

Вона скорилася, але не відчула олівця в занімілих пальцях. Вона кліпнула і, втративши людське тіло, зависла посеред порожнього темного простору. Порожнього й темного. І тільки дві зірки дивилися згори — білі очі.

«Твоя воля. Твори. Звучи».

Наказ був таким владним, що їй відразу стало легко.

Це просто — як натиснути на вимикач у темній кімнаті. Збіжаться цифри на табло. Зійдуться отвори, з’єднаються матриця й відбиток. І спалахне світло в пітьмі.

— Звучи!

Вона затамувала подих під поглядом двох далеких зірок, від якого ціпеніла.

Тиша буває нестерпною — за мить до того, як Слово нарешті вирветься.

* * *

Темрява — за мить до появи першої іскри.

На початку було…

Мовчання. Тиша.

На початку було…

— Ні.

Два жовтих ока присунулися ближче.

«Чому?!»

Жити — значить бути вразливим. Від справжнього пекла відокремлює тоненька стінка мильної бульбашки. Лід на дорозі. Невдалий розподіл старіючої клітини. Дитина підбирає з підлоги пігулку. Слова чіпляються одне за одне, шикуються, підкоряючись великій гармонії Мови…

— У тебе все буде інакше. Твоя воля. Твоя влада. Нехай завжди буде сонце. Я вірую у світ поза злістю. Нехай розквітають сто квітів… Ти — улюблене знаряддя Мови. Звучи!

Сашка здригнулася від сили цього наказу.

— Ні. Тому, що для мене любити означає боятися.

Там, у актовій залі, з екзаменаторського столу зірвалася карафка.

— Я пролунаю, і страх пролунає в мені — у Першому Слові. І вся любов, яку несу, назавжди отруєна буде страхом. Я відмовляюся…

Розлетілися скалки.

«Слово сказано».

«Кінець. Вона провалила іспит».

«Вона провалилася».

«Незадовільно».

Порожній темний простір навколо Сашки спалахнув безліччю зірок, і зірки обернулися золотими монетами. Тьмяні, важкі, вони посипалися й затопили, загрожуючи завалити з головою.

— Я відмовляюся боятися!

Цієї миті вона прозвучала й зрозуміла, що звучить.

* * *

— …Валечко? Зайчику?

Дитина заснула. Дихала важко. Кашляла уві сні й крутилася з боку на бік. Жінка лежала поруч, протягнувши руку крізь пруття дерев’яного ліжечка, не відриваючи долоні від гарячої маленької голови.

— Валечко… Маленький…

Друга половина двоспального ліжка була порожня. Холодні гладенькі простирадла.

Дитина знову зайшлася в кашлі. Жінка заплющила очі, запалені, начебто засипані піском.

До ранку ще кілька годин. Кашель. Плач. Довгі гудки в слухавці. «Абонент перебуває поза зоною досяжності…» Де він, що з ним? Коли повернеться? Чи повернеться взагалі?!

Тихо зарипів паркет під босою ногою.

— Хто… хто тут? Хто це?!

Крок. Ще крок. Жінка сидить на ліжку. Дивиться в темряву. Здригаються плечі під тонким махровим халатом.

— Це я.

— Сашка?!

— Я поки ще не зовсім повернулася. Я тобі наснюся.

— Сашенько…

— Мамо, я повинна тобі сказати одну важливу й таємну річ. Я люблю тебе. Завжди любила й завжди любитиму. Послухай! Я тебе люблю…

Дитина глибоко зітхнула й задихала рівніше.

* * *

Уранці, коли чоловік повернувся й відімкнув двері своїм ключем, вони спали обійнявшись — маля, мокре від поту, але з матовим прохолодним лобиком. І жінка, змарніла, поблідла, з кволою посмішкою на губах.

* * *

Темрява.

«На початку було Слово».

Повільне обертання.

«І світло в пітьмі пломеніє, і пітьма не скорила його».

Світний пил звивається в пласку срібну спіраль із двома м’якими рукавами.

— Не бійся.