Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

Страх живе в кожному з нас. Дрімає до часу десь на денці душі. А чи не найсильніший страх — за життя власної родини.
Сашку, вже майже випускницю школи, безтурботне дівча, шантажем і погрозами лиховісна людина (людина?) у чорному змушує вступити до таємничого Інституту спеціальних технологій десь мало не на краю землі. Надлюдськими зусиллями крок за кроком студенти-першокурсники визубрюють абсурдні завдання, суцільну нісенітницю, а над їхніми головами дамокловим мечем нависає повсякчасний страх за свою сім’ю.
Здолати його в собі, здійнятися над ним, стати невразливим, ПРОЗВУЧАТИ — найвище призначення кожного студента. Сашчин фініш так близько! Та чи вдасться останній крок?

Марина та Сергій Дяченки

Vita Nostra

Частина перша

…Ціни, ціни, ну просто жах! Врешті-решт мама винайняла в п’ятиповерхівці кімнатку з вікнами на захід, хвилин за двадцять від моря. В іншій такій самісінькій (квартира ж бо двокімнатна!) оселилися хлопець із дівчиною. Кухня, ванна, туалет — усе, виходить, спільне.

— Вони ж цілими днями на пляжі, — заспокоїла господиня. — Чи ж багато молодим треба? Море, ось воно, мало не з вікна видно. Рай.

Господиня пішла, але залишила два ключі: від вхідних дверей і кімнати. Сашка знайшла на дні валізи торішній, трішки вилинялий купальник і похапцем перевдяглась у ванній, де сохли на батареї чужі трусики. Її охопила святкова щаслива сверблячка: ще трішки — і в море. Хвилі, сіль на губах, глибока вода барви хакі — усе це забулося за довгу зиму. Пальці в прозорій хвилі схожі за кольором на білі черешні. Пливеш до обрію, відчуваєш, як море обмиває живіт і спину, далі пірнаєш і бачиш каміння на дні, водорості й зеленавих строкатих рибок…

— Може, спочатку попоїмо? — запитала мама.

Вона дуже стомилася. Дорога в задушливому плацкартному вагоні, біганина по квартирах і нескінченні суперечки з їх власницями — робота неабияка.

— Ма, ми ж на море приїхали…

Мама прилягла на диван, підклала під голову стосик свіжої постільної білизни.

— Хочеш, по пиріжки збігаю? — покладливо запропонувала Сашка.

— Ми тут що, пиріжками харчуватися будемо? Є ж кухня…

— Ну ма! Хоча б пірнути разок…

— Іди. — Мама заплющила очі. — Заодно поворітьма купи яєць і кефіру. А ще — хліба й вершкового масла.

Сашка натягла на купальник сарафан, встромила ноги в босоніжки, прихопила з собою хазяйчин рушник і вискочила надвір, на сонечко.

У дворі цвіли дерева, назви яких Сашка не знала, тому нарекла про себе «павичевими». За ланцюжком нерівно підстрижених кущів починалася вулиця, що вела до моря. Вулиця до Моря — так Сашка вирішила її відтепер іменувати. Таблички зі справжньою назвою вулиці, простою й непоказною, нічого не значили. Трапляється ж таке, що чудовим речам дають дурнуваті назви і навпаки…

Помахуючи сумкою, вона пішла — побігла — вниз.

Люди йшли густою юрбою — хто з надувним матрацом, хто з великим парасолем, хто лишень із пляжною сумкою. Діти, як заведено, обливалися розталим морозивом, і розгнівані матері затирали плями м’ятими носовими хустинками. Сонце давно перетнуло зеніт і тепер висіло над далекими горами, ніби вибираючи місце для посадки. Широко посміхаючись, Сашка йшла до моря й відчувала гарячий асфальт навіть крізь підошви босоніжок.

Вони таки вибралися.

Попри безгрошів’я, попри мамині проблеми на роботі. Незважаючи ні на що, вони приїхали до моря, й за п’ятнадцять хвилин… за десять… Сашка пірне.

Вулиця повернула. Тротуар майже цілком перегородили рекламні щити якоїсь дрібної туристичної контори — ось Ластівчине гніздо, Массандра, Нікітський ботанічний, Алупкінський палац… Дзенькали й гули ігрові автомати. Залізна тумбочка механічним голосом пропонувала передбачити долю за лініями руки. Сашка стала навшпиньки й нарешті побачила море.

Ледве стрималася, аби не побігти. Підстрибуючи, спустилася стрімким схилом туди, де шумів прибій, звідки долинали щасливий дитячий вереск і музика приморських кафе. Зараз…

Найближчий пляж виявився платним. Сашка не дуже й засмутилася — просто обійшла паркан і зістрибнула з невисокої бетонної балюстради. Під ногами захрупала галька. Вона відшукала вільну місцинку, скинула на сумку рушник, сарафан, поряд лишила босоніжки, поморщилась, шкутильгаючи по камінню до лінії прибою. Ледь діставшись води, опустилася рачки, шубовснула у пінисту хвилю, попливла…

Ось воно, щастя.

Вода першої миті здалася прохолодною, а вже наступної — теплою, ніби пряжене молоко. Біля берега погойдувалися на хвилях водорості, клапті поліетиленових пакетів, але Сашка пливла далі й далі. Невдовзі вода перед нею почистішала й змінила колір, позаду лишилися надувні матраци й діти на яскравих кругах, навколо простяглося море, і спалахнув яскраво-червоний конічний буй — мов символ досконалості поміж двох блакитних полотнищ.

Сашка пірнула, розплющила очі й побачила цілу зграю сірих довгастих риб.

* * *

Поверталася вона також підтюпцем — мама, певне, стомилась чекати й лаятиметься. Дорога вгору здалася несподівано крутою і довгою. Біля магазинчика єдина змучена продавщиця торгувала й хлібом, і яйцями, і картоплею, тому черга до неї стояла чимала. Сашка заручилася підтримкою дебелої засмаглої жінки («Ви скажете, що я за вами, добре?») й Вулицею до Моря побігла удвір з «павичевими» деревами.

Чоловік стояв біля квартирного бюро — зеленої будки з вічно зачиненими віконницями. Попри спеку, був він у темному джинсовому костюмі. Обличчя його під козирком синьої кепки здавалося хворобливо-жовтим, восковим. Темні окуляри не пропускали жодного промінчика й нічого не віддзеркалювали. І все-таки Сашка спіймала його погляд.

Їй зробилося неприємно.

Сашка відвернулась і, не зважаючи більше на дивного чоловіка, увійшла до під’їзду, пропахлого поколіннями котів, збігла на другий поверх і подзвонила в чорні дерматинові двері з бляшаним номером «двадцять п’ять».

* * *

Щоранку вони прокидалися о четвертій, коли сусіди, пара молодят, поверталися з дискотеки. Ті довго вешталися коридором, пили чай, рипіли ліжком і нарешті втихали. Тоді Сашка з мамою засинали знову й наступного разу прокидалися о пів на восьму.

Сашка заварювала розчинну каву, вони з мамою випивали по чашечці (кухня повна була брудного посуду, молоді сусіди завжди дуже вибачалися за безлад, однак тарілок все одно не мили) і йшли на пляж. Дорогою купували йогурт у стаканчиках або теплу кукурудзу, щедро посипану кристаликами солі, а коли й пиріжки з повидлом. Брали напрокат один пластиковий шезлонг, розстеляли на ньому рушник і бігли купатися, спотикаючись на крупній гальці. Хлюпалися, пірнали й не виходили з води по півгодини, а то й по годині.

Наступного дня Сашка «підгоріла», й мама мазала їй на ніч плечі кефіром. Четвертого дня поїхали на морську прогулянку, але море було неспокійне, обох трішки нудило. На п’ятий день розігрався майже справжній шторм, пляжем ліниво походжали напівголі засмаглі рятувальники й повідомляли в мегафон, що «купатись не лізь, алігаторів тьма», як переосмислила їхні заяви мама. Сашка гралася з хвилею і одного разу отримала, доволі відчутно, каменюкою по нозі. Залишився синець.

Вечорами по всьому селищу гриміли дискотеки. Групки хлопців і дівчисьок, озброєних сигаретами, стояли побіля ларків, кас, навколо старих чавунних лав і вели світське життя, властиве молодим ссавцям. Сашка іноді ловила на собі оцінюючі погляди. Їй неприємні були ці хлопці з їхніми нахабними нафарбованими подругами, і водночас шкребли на душі непрохані кішки: в