Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

допомагає він без міри,

Кого обсіли злигодні й борги.

91 Зроби ж в умі про нього запис щирий,

Не повідай лиш…» – і повів таке,

Що хто й почув би, не пойняв би віри.

94 І: «Сину, ось пояснення тривке

Тому, що чув ти; пастки всю брехливість

Світил кружіння виявить близьке.

97 А ти виказуй до сусід терпливість,

Бо ще подовжиться життя твоє,

Й побачиш їхню скарану зрадливість».

100 Я, зрозумівши, що перестає

Свята душа, замовкнувши, з основи

Моєї ткати полотно своє,

103 Почав, як той, хто прагне із розмови

Позичити науки в мудреця

Із бачення, зичливості й любові:

106 «Я втямив, батьку, що доба от ця

Уразить несподіванкою злою

Мене, як необачного бійця.

109 Тож маю вигострить уваги зброю,

Щоб піснею не рідне лиш одне,

А й інших міст не посварить з собою.

112 Там, де провалля темне та сумне,

І на гори чудесній верховині,

З якої зір владарки взяв мене,

115 І тут, світило за світилом, нині, —

Я стільки взнав, що в глотку смак гіркий

У декого від слів моїх приплине,

118 І якщо я – друг правди боязкий,

Боюсь не жити в людстві молодому,

Що наші древніми назве віки».

121 І світло усміхом у скарбі тому,

Що я знайшов тут, спалахнуло вмить,

Мов сонце у свічаді золотому,

124 І мовило: «Сумління, що тремтить

З гріхів своїх або чужих, сприймає

В твоїх словах, звичайно, тьму страхіть.

127 Зневаж брехання тих людців безкрає,

Все бачене хай пісня розповість, —

І хай свербить тому, хто чирку має!

130 Твій голос буде, як коли хто їсть

Спочатку неприємне, а пізніше,

Засвоєне, воно дає користь.

133 Твій буде крик, як вітер, найсильніше

Верхи вдаряти, щоб між них гуло,

І це тобі ще вищу шану впише.

136 Тому тобі й показано було

В цих сферах, на горі, у прірвах згаги

Лиш духів, що у лаврах їх чоло.

139 Слухач своєї не спиня уваги

На прикладах, узятих з неясних

Джерел, що без довіри й без поваги,

142 І на ділах, не дуже голосних».

ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА

1 Блаженне змовкло дзеркало, кінчавши

На цім, я ж пробував на смак своє,

У солодощі гіркоту мішавши,

4 І та, що ввись вела чуття моє:

«Зміни гадки, згадай, що я, – сказала, —

При тім, від кого легшим все стає».

7 Я погляд звів на ту, що так втішала,

І вздрів любов таку в ясних очах,

Що враз німою мова в мене стала

10 Не тим, що нетвердий я у словах, —

А тим, що розум мій понад межею

Без вищих вожаїв загубить шлях.

13 Сказать лиш можу, що, втішавшись нею,

Не зв’язувалось почуття ніяк

Із пристрастей юрбою усією.

16 Одвічна радість полум’ям, однак,

Сіяла в Беатріче і, відбита,

Щасливила мене, як свята знак.

19 Мене скорила усмішка розлита,

Коли сказала: «Озирнись і чуй,

Бо втіха не в моїх очах лиш скрита».

22 Як інколи в обличчях всім в очу

Буває сила почуття такого,

Що душі коряться його мечу,

25 Так із палання сяєва святого

Збагнув я, зір на нім спинивши свій,

Що має він додати щось до цього.

28 І він сказав: «На гілці п’ятій цій

У дереві, що живиться в вершині,

Плодами вкриване в листві густій,

31 Блаженствують ті духи, що в тіснині

Якби жили між горя та біди,

Багатшали з їх діл би музи й нині.

34 Тож на хрестові плечі погляди:

На голос мій посуне їх лавина,

Мов миготливих блискавок ряди».

37 Й побачив я, як на ім’я Навіна

Майнув хрестом високий пломінь цей,

І мову, й рух ввібрала мить єдина.

40 Був названий великий Маккавей,

І сяєво вслід вогняним гірляндам

Кружляло, наче дзиґа у дітей.

43 Перед Великим Карлом та Орландом

В душі захоплень спалахнув мільярд:

От соколи, зразки шляхетним грандам!

46 Майнули ще Гульємо, Реноард

І герцог Готтіфред переді мною,

Хрестом ще перебіг Руберт Гвіскард.

49 Вмішавшись між юрбою вогняною,

Дух предка дав мені урозуміть,

Що й тут він славний піснею дзвінкою.

52 І я праворуч повернувсь на мить

Щоб з мови або рухів Беатріче

Збагнути, що повинен я чинить.

55 І в неї зір так сяяв мальовниче,

Так променисто, навіть перейшов

Він досі бачене в її обличчі.

58 І як із того, що вогонь основ

Тому, хто творить благо, все ясніша,

Він рух в чесноту осягнуть готов,

61 Так осягнув я, що дуга рівніша

Мене укупі з небом в вись знесла,

Бо я дививсь, як диво яскравіша.

64 І як збігає краска із чола

Та щік, і лиця знов стають сліпучі,

Коли красуня сором свій збула,

67 Так я зирнув, і очі невсипучі

Сказали, що мене прийняв терен

На шостій зірці, не такій блискучій.

70 Той смолоскип Юпітерів блажен

Іскривсь любов’ю, пломенів частками,

До наших дуже схожими письмен.

73 І як птахи летять над берегами,

Зрадівши кормові, і вниз і ввись,

Шикуючись і колами, й рядами,

76 Так і святі створіння піднялись,

І, ринучи у небі, мов обвали,

То в «Л», то в «Ю», то в «Б» вони плелись.

79 Вони спочатку з піснею кружляли;

А, склавши букву, з палом мовчазним

Хвилину-другу з місця не рушали.

82 О Пегасеє, людям видатним

Ти довгий вік даєш, у славі милий,

Вони ж – і царствам, і містам значним, —

85 Так освіти мене, щоб міг я, смілий,