Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

До них колишній образ повернуть!

Надай моїм рядкам колишні сили!

88 У сімках п’ять разів пробігли путь

І приголосні, й голосні, й з частини

Шукав я сили цілість осягнуть.

91 «Любіте правосудіє», – з картини

За дієсловом там іменник став,

«Кто суд вершит над всім», – й ущухли плини.

94 Скінчивши «М», собою не писав

Їх сонм нічого більше, і Юпітер

Сріблом в розводах золотих засяв.

97 І на шпилях останньої із літер

Побачив я, як славили вогні

Те благо, що несе їх, наче вітер.

100 Як із удареної головні

Злітають іскри та й летять, мигтівши,

Й на них ворожать неуки дурні,

103 Так тисячі мигтінь звились, злетівши,

Ці – дуже високо, а нижче – ті,

Як присудило сонце, їх створивши.

106 І вздрів я, – з душ, зупинених як стій,

Орлину шию й голову малює

Хтось в огненно-прекрасній чистоті.

109 Митець той вчителя не потребує:

Він вчитель сам у блиску сяйних риз,

Він формами й пташиних гнізд керує.

112 А решта душ блаженних збилась вниз

На букву «М», вінцем з лілей укриту,

Й в коротку мить закінчила ескіз.

115 О ніжна зоре! Скільки самоцвіту!

І все це свідчить: правий суд гряде

Нам з неба, повного твойого світу!

118 Тож я благаю Вищий Розум, де

Береш свій рух і міць, знайти між люду,

Звідкіль на промінь твій той дим іде.

121 І знов на тих звести свій гнів, осуду,

Котрі на ринок обертають храм,

Який завдячує і муці, й чуду.

124 О військо, що мені зустрілось там!

За тих молись, хто взяв зразок поганий

І на брехню піддався ворогам.

127 Колись ішли на війни громадяни,

Мечі гострили на ворожу рать, —

Тепер грабують хліб, Отцем всім даний.

130 Згадай-но ти, хто пишеш, щоб стирать:

Петру і Павлу, вбитим за саджання

Того, що нищиш, – вік не умирать.

133 Ти, певно, скажеш: «Скупчивши жадання

На тім, хто радо ніс пустель ярем

І з танців смертного зажив страждання, —

136 Забувся я про Павла з Рибарем».

ПІСНЯ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА

1 Мені здалось, що гарний образ, дужі

Піднявши крила на високий літ,

Потішив сплетені у нього душі.

4 Мені здалось: з них кожна – самоцвіт,

І промінь так осяяв самоцвіти,

Що зник у мене із очей весь світ.

7 Того, що маю тут я відтворити,

Письмом чи усно не повів ніхто б,

Ніхто не зміг би навіть уявити:

10 Я ж бачив і я чув орлиний дзьоб,

Що мовить став, і «я» та «мій» злітало,

Де «ми» та «наш» доречнішим було б.

13 Почав: «Я жив побожно й незухвало,

Й мене ввібрала слава огняна,

Яку б саме бажання не здолало.

16 Лишилась пам’ять по мені ясна, —

Її зіпсуте людство вихваляє,

Історія ж наслідувань не зна».

19 Тепло із багатьох вуглин палає

Одне, а для любовей багатьох

Звучання птаха злинуло безкрає.

22 Я одказав: «О квіти днів стількох

З одвічних радощів, що аромати

Зливаєте свої з усіх епох!

25 Допомагайте піст мені зламати,

Що, поки я його не поборов,

Мене воліє в голоді тримати.

28 Хай в небі інше царство має знов,

Всю Божу справедливість оддзеркалить,

На ній і в вашім не лежить покров.

31 Ви знаєте, як можу я усталить

Свою увагу; знаєте, який

Той сумнів, що мене віддавна палить».

34 Як сокіл, знов без ковпачка зіркий,

В жадібній оглядається надії

І крильми б’є, красивий та стрімкий, —

37 Отак повівсь із хвал Господній дії

Та правосуддю складений цей стяг,

Співавши чутне тим, хто тут радіє.

40 Він мовив: «Той, хто циркулем досяг

До краю світу і в просторі цьому

Усе відверто й потайки простяг,

43 Не міг ніде покласти ні на чому

Відбиток так, щоб він не повершав

Того, хто меж не має геть у всьому.

46 І перший той гордливець з вишніх слав,

Найвищий із сотвореного роду,

Не виждав світла і незрілий впав.

49 Усе ж, в чім нижчу бачимо породу,

Занадто вже дрібненьке для добра

Безкрайнього і з власним ритмом ходу.

52 Так погляд наш, що розуму вбира

Не більше в себе за єдиний промінь,

Який себе на всесвіт простира, —

55 Не в силі дать такої сили пломінь,

Щоб сяло джерело ясних струмінь

Каррарських блисканням каменоломень.

58 Бо справедливість, що іде з стремлінь

Правічних, зір скінченний ваш скородить

Лиш як поверхню – не морську глибінь:

61 Хоч він при березі зо дна доходить,

А відпливти – і товща водяна

Його крізь себе зовсім не проводить.

64 Лише те – світло, що його одна

Дає предвічна ясність, решта ж – з тьмою.

Це тінь лиш плоті а чи трутина.

67 От схов із справедливістю прямою

Я відімкнув – і все ясним здалось,

Що не давало так тобі спокою,

70 Аж ти казав: «От жив над Індом хтось,

Кому ніколи про Христа ні слова

Ні чути, ні читать не довелось.

73 Та воля до добра була чудова,

Й не знайде в ньому розум наш провин, —

Були безгрішні в нім діла і мова.

76 І ось він вмер без віри, без хрестин.

Чи праведно за те його карати?

Чи з власної вини не вірив він?»

79 Та хто ж ти, щоб вдягти суддівські шати

Й судити за десятки тисяч миль,

Як зір не може твій на крок дістати?

82 Хто мисль зі мною вигострить на шпиль,

Якби в нас не