Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

них палали щоки.

106 Стебло Кальфуччі вже було міцне,

А місце в уряді вже намічали

Для Сіці й Аррігуччі визначне.

109 Скількох я бачив, що в ганьбі кінчали —

З пихи, а куль кошниці золотих

Кошару міста рідного вінчали.

112 Такі були й батьки старезні тих,

Хто, поки церква в вас без пастуха є,

Жере й жиріє на стадах людських.

115 Стоклятий рід, що, мов дракон, карає

Тих, хто тіка, а хто покаже зуб

Чи гаманець, до тих ягням стихає,

118 Уже з таких підносився халуп,

Аж заперечив Убертін Донато,

Щоб тестя поріднив із ними шлюб.

121 Вже Капонсакко вивів на Меркато

Рідню із Ф’єзоле й уславивсь там.

Жили статечно й Джуда, й Інфангато.

124 Вір правди неймовірної словам:

Заходили тоді ще в місто з брами,

Що делла Пера звалася ім’ям.

127 Всі ті, хто ходить з пишними гербами

Великого барона (у юрби

Став звичай відзначать Фому згадками),

130 Від нього мали рицарство й скарби,

А йдуть з юрбою, що безтямно суне,

Хоча він їм і дав свої герби.

133 Були вже Гвальтеротті й Імпортуні, —

Якби ще не нові сусіди ті,

То Борго міг би дякувать фортуні.

136 Ще дім, де вам вчинилось зло в житті,

Бо вас понищив гнів той справедливий

І зникли давні звичаї святі,

139 Був повен домочадцями, щасливий.

О Бондельмонте! Зле повівся ти,

Що, на чужу пораду, став зрадливий!

142 Хто нині тужить, щастя б міг знайти,

Втопи тебе Всевишній в Еми вирі,

Коли ти в місто вперше мав зайти.

145 А то на кам’яній плиті в офірі

Флоренція здала твоє життя

На згадку про літа, прожиті в мирі.

148 При людях цих і схожих бачив я

Флоренції таку спокійну долю,

Що прикре не з’являлось почуття.

151 При людях цих я бачив славу й волю,

Лілея ж гордо маяла до хмар,

А не тяглась повержена по полю

154 Й не стала ще червоною від чвар».

ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА

1 Як той, хто з видом тужним і сердитим

Спитав Клімену й безумом тяжким

Навчив батьків не потурати дітям,

4 Таким я був, і бачили таким

Мене й володарка, й світець священний,

Що місцем поступивсь мені летким.

7 І Беатріче: «Смолоскип вогненний

Бажання вийми, – мовила, – й звільни

Душі своєї зліпок сокровенний,

10 Та, звісно, не на те, щоб ти хвальний

Постав у нас в очах, але щоб сміти

Жаль на жагу висловлювать гучний».

13 «О любий стовбуре мій знаменитий,

Ти так здійнявсь, що, як всі бачать в нас,

Що двох тупих в трикутник не вмістити,

16 Так бачиш ти можливе людських мас,

Дивуючись на першу цятку в перлах,

Де вічно є теперішній лиш час.

19 Коли з Віргілієм по темних жерлах

Підводивсь я горою каяття

І сходив у глибини світу вмерлих,

22 Про те, що принесе мені життя,

Чимало чув я прикрого, й невільно

Підготувавсь до цих ударів я.

25 Тому бажав би взнати непомильно,

Який тягар мені на долю спав —

Стріла очікувана б’є не сильно», —

28 Так в одповідь до світла я сказав

І тим, на побажання Беатріче,

Признався сам у тім, чого бажав.

31 Не манівцями і не таємниче —

Було це в звичках вчителів основ,

Супроти чого Божий син їх кличе, —

34 А, лагідно всміхаючися знов,

Латинським словом мовила глибоким,

У сяйво вбрана, батьківська любов:

37 «Можливе не виходить ненароком

За межі вашої речовини:

Усе лежить перед правічним оком,

40 Не роблячи із того новини,

Як рух човна, котрий униз спливає, —

Уважні очі стежать з вишини.

43 А звідти, як до слуху долинає

Орган, так час, що жити маєш ти,

До погляду мойого долітає.

46 Примушений був Іполит втекти,

Побачивши, як мачуха лютує,

Ти ж мусиш із Флоренції піти.

49 Так схоче, зажадає і вторує

Цю згубну стежку зграя навісна

Там, де щодня Христом усяк торгує.

52 І на розбиту партію вина,

Як завжди, ляже вся; лиш мить остання

Освідчить щиру істину до дна.

55 Ти кинеш все, чому віддав кохання,

До решти все, бо й решту розтягли б, —

Найперший це удар меча вигнання.

58 Ти звідаєш, який солоний хліб

Не свій, як важко сходить вниз чи вгору

По сходах не своїх без ліку діб.

61 Але найтяжче під жорстоку пору —

Це буде товариство дурнів злих,

В яке потрапиш, втративши опору.

64 Невдячність, тупість, нечестивість їх

Відчуєш скоро ти, але не в тебе

Зачервоніють скроні, а у них.

67 Підлота скотська їх в ділах, як треба,

Себе покаже, – слава й честь тобі,

Що партію свою складеш ти – з себе.

70 Свій перший знайдеш захисток собі

В великого Ломбардця із тим птахом

Священним, що під сходами, в гербі.

73 І під його привітним пишним дахом

Ітимуть між обох вас просьба й дар

Не в тім порядку, не звичайним шляхом.

76 Уздриш того з ним, хто родимий чар

Дістав і міць таку з цієї зірки,

Що слава діл його злетить до хмар.

79 Про нього поки що ні слів, ні спірки,

Бо молодий іще, – небесний рух

Десятої навкруг не лічив мірки.

82 Гасконець ще не зманить зір і слух

Високого Арріго, бо зневажить

Срібло й знегоди чеснотливий дух.

85 Його щедроти скрізь усім розкажуть

Про нього, так що навіть вороги

Йому во славу язики розв’яжуть.

88 Йому під щит укрийся дорогий,

Бо тим