Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

небо

і виводили армії з міст

ніби літери на папері

ніби нафту з білих тканин

наче бісів із голови

все тому що не можеш позбутись якихось речей

найбільш солодкі й найбільш болючі предмети —

саме з дитинства

лишається їхня перемога і їхні обличчя

всього лише кілька предметів

на решту життя

блювотний радянський попс кінця сорокових

вініл орлеанського джазу

кришиться мов шоколад

армія переможців грузиться у свої ешелони

щоби рухатися в східному напрямку

щоби згубитися в повітрі

не в змозі коли-небудь вернутися

на визволену нею

територію

ось вам морожена риба під шкірою рік

ось тобі друзі дитинства зайобані індепендентом

кожного разу після їжі

розкреслений плац під вікнами початкової школи

ми разом з тобою росли ми навіть

пережили батьківщину

в якій народились

змужнілі підлітки голені мокрі скроні

гімнастичні знаряддя в спортзалах

запах їдалень і дитячого одягу

пам’ятаєш цю радість

зриватись зі сну серед ранкової тиші

підставляти себе під крижаний березневий дощ

пізнавати одне одного в сутінках

адже ми разом росли

намагаючись таки вирости

щоб одного разу після їжі

звалити з усіх майстерень і спортзалів

совка

хіба вони можуть витравити все із твоєї душі

хіба ці зжовклі емблеми на тілі твоєму

в’язка топографія шкіри

не до самої смерті?

невже ти і справді не пам’ятаєш початку

чіпка пролетарська урла

діти розпущеного комсомолу

і час вам не в радість бо він обтікає

вас мов коропів

і колір очей для вас тільки мітка

і кожного разу після їжі ви задихаєтеся

в коридорах їдалень

відригуючи чорним солодом батьківщини

кожного разу після їжі

кожного разу кожного приступу

кожного дотику тиші кожного разу

після їжі після початку

після зіткнення і забуття

десь на межі коли дитинство вже відступає

коли ти можеш забути моє обличчя

чорний знак похуїзму

чорний прапор старих естрадних рефренів

б’ється під вітром на твоєму подвір’ї

і всі гвинти на опорах мостів

зриваються і летять в порожнечу

і всі небеса падають яблуками в твої долоні

ти так і не вигнав жовтий фарбник божевілля

зі своєї крові

ти так і не видавив бісер що рветься крізь шкіру

ти так і не вивчився — хоч як вони не просили —

дихати кожного разу

після їхньої їжі

не плач не плач починається ранок

пух тополиний липне до кіноекранів

хроніка опору

чому ти боїшся постаріти

адже ми разом росли

це на наших піжамах проставлені штампи —

зроблено в україні

старість це завжди поразка

це навіть не втрата

скоріше володіння чимось що швидко

втрачає вартість

степ бай степ риштування душі тліє і рушиться

вибілюється полотно прогинаються опори мостів

рветься вельвет на каркасі гарячого серця

старість немов дезертир переховується в підземці

вшивається в шкіру

нашіптується молитвами

старий прихожанин потрапляє на аудієнцію до папи

папа клінексом протирає зелені контактні лінзи

в папи чорні обдерті нігті від догляду за газоном

папа говорить вся фішка в тому

що до суду ще треба дожити

фішка в тому що ані я ні ти

не маємо куди повертатися

старість і розпач лишаються нам під

холодним небом

родіна залажала говорить папа ось у чому фішка

риби будуть спливати щоб побачити сонце

метелики будуть летіти втрачаючи свідомість

покинуті різники триматимуть у руках

великі серця тварин

всього лише кілька речей залишаються нам

і їх не стане більше чи менше

папа рішуче плескає себе по коліну

і йде доглядати газон

між мною й тобою

лишаються високі зелені комети

ангели в сірих арабських хустках

спалюють прапори б’ють в барабани

кольорові бруклінські ангели милі

й потворні істоти

монотонно наспівують щоб ти зміг запам’ятати

музика що накладалася на сітчатку

нальотом лягала на зуби брудом на одяг

вічні історії психоделічної боротьби

коли на одному з концертів із залу

вилітає важка троянда

звалюється ніби фугас на сцену

шпичаком пробиваючи око флейтиста

блок-флейта падає на підлогу

і котиться ніби клітка з птахами

музикантам під ноги

флейтист вириває троянду

кров заливає лице

наповнене кров’ю і сльозами око

око яке постійно за тобою слідкує

око старої божевільної культури

сонце яке дрейфує в липневих сутінках

музика що почавшись одного разу

вже ніколи не закінчується

ось і тепер

буенос діас пако

барбара вишкрябує жовтим ключем на стінці ліфта

буенос діас музики на сьогодні більше не буде

ми вдало вибрались ми навіть сплатили

всі комунальні тарифи

можеш врізати нові замки

буенос діас пако

доброго сніданку тобі друже

що нас може звести в цьому світі —

зеленому як краснодарський чай

води зелених рік і листя зелених трав

тривожний іслам конституцій

сонце яке дрейфує під шкірою наших жінок

буенос діас пако

побачимося в пеклі

вигорілий унібром дитячого фотомистецтва

хай тобі сняться запашні апельсини

всі твої польові командири

сильні й живучі мов кімнатні рослини

лабас вакарас пако