Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

тремтячим голосом. — Ти не уявляєш, що я пережила. Це було гірше за вбивство Ожинки та Сунички... Я весь день за цими світлинами просиділа, всі сльози виплакала... І не клич мене більше коханою!

Вона кинулася до скрині з його речами.

— Я гадала, що ми порозумілися. Ти змусив мене у це повірити! А насправді зраджував. Всі ці роки, все збудоване разом... Просто знищив, — вона з огидою вказала на дагеротипи. — Сподіваюся, вони того вартували!

— Уляно, послухай, молю! — Гнат говорив усе, що на думку спадало, бо нічого іншого йому не залишалося. — Я справді намагався. Знаю, що негідний мати таку як ти... Але ті дівки — пил, то лише... Насправді я кохаю лише тебе. І кохатиму, навіть якщо проженеш мене. Слово честі! Я відкладав гроші... На мрію. Майже назбирав! Перевезти тебе із Остапом на великий мальовничий хутір, де не доведеться тяжко працювати і жити поруч із сусідами, що вас ненавидять лише за те що ви — моя родина... Ми назвали б цей хутір Мрією чи хай інакше, якщо тобі така назва не до вподоби... Я не встиг, Уляно. Вибач, то моя провина, менше треба було в карти грати, але мені завжди здавалося, що ось-ось і я виграю скільки треба, а потім зупинився і знову почав складати. Я навіть придивився вже такий хутір... Вибач! Присягаюся, це в минулому, це пил...

Його промова не вразила її.

— Не бажаю, аби ти тут жив. Аби повертався сюди, — Уляна говорила спокійно, з кожним словом жбурляючи його речі на підлогу. — Бо дивлюся на тебе — і бачу їх.

— Я кохаю тільки тебе...

— Замовкни, замовкни заради всього святого! Ти не виправиш усе словами, Гнате. Якщо справді мене кохаєш, якщо поважаєш... — вона вказала на речі. — Я не хочу, щоб ти був тут. Візьми та йди.

— То в минулому, Уляно, повір, я більше не...

— Забирайся! — вона зірвалася на крик. — Чого тобі ще треба? Забирай! Подарунки? Гроші? Ікони? Бери! Все, що завгодно, бери! Забирай та вимітайся геть!

Огида та образа на її гордому обличчі. Жодні виправдання не допоможуть, жодні слова не змінять цього виразу. Вчора Гнат мав родину — сьогодні він її втратив.

Характерник мовчки вдягнувся. Знову відчуття жахливого сну. Гонитва під табором здавалася неприємною дрібничкою. Він обвів хату очима: стіл, за яким їв найкращі страви у світі, улюблене ліжко з клаптиковою ковдрою, вишиті подушки, що пахли волоссям дружини та сина. Його хата. Місце, куди він завжди повертався; дім, що відрізняв його від волоцюг; оселя, де завжди чекали. Затерті два слова: рідний дім.

Дім, який він втратив.

Гнат не втримався, зробив крок до Уляни, вона відсахнулася.

— Я все одно кохатиму тільки тебе, — його голос зірвався. — Тільки тебе.

Уляна не відповіла.

Гнат з порожніми руками вийшов на ганок. Двері зачинилися за ним. Із брязканням замка прийшло усвідомлення: це трапилося. Це відбулося. Насправді.

П'ять років, розбитих ущент. І немає кого винуватити...

Є. Уляна ніколи б цього не дізналася без чужого втручання. Мармуляд! Це все його провина! Вирішив, що Гнат уже червів годує, думав, що приїхав до молоденької вдовиці, вважав, що вона купиться на його багатий одяг... Та Уляна його гниле нутро за милю розгледіла! А Гнат це нутро власноруч випатрає.

Тесті жили на іншому краю села та не звикли до гостей о пізній годині.

— Чого треба? — спитав потривожений тесть у щілину прочинених дверей. — А, це ти...

— Коня у вас позичу, — повідомив Гнат. — Покличте Остапа. Маю з ним попрощатися.

— Війна трапилася чи що? — перелякався тесть.

— Так, війна.

— Ой, лихо...

Причалапав заспаний Остап і миттю збадьорився, побачивши батька.

— Татку! Ти знайшов бандитів, які Ожинку та Суничку вбили?

— Знайшов, — Гнат усміхнувся. — Поїду рубати їм голови.

Один погляд на цього хлопця гамував біль у серці, напханому товченим склом.

— А де близнючки? — Остап зазирнув йому за спину. — І черес...

— Сховав у потаємному місці. Сину, слухай уважно, — Гнат дивився йому в вічі. — Може, мене довго не буде... Але ми побачимося. Неодмінно побачимося. Поки я буду далеко, опікуйся мамою. Охороняй її. Добре?

— Я вже її охороняю! — урочисто відповів хлопець.

Цей малий був кращим за нього. Значно кращим. У всьому.

— Уроки вчиш?

— Коли сам-на-сам займаєшся, то завжди треба вчити, бо отець Никифор одразу розуміє, коли я не підготувався, — кисло відповів Остап.

— Навчайся старанно.

— Якщо багато вивчу, то зможу стати вовчим осавулою?

— Неодмінно. Тепер йди спати та набирайся сил.

Він міцно обійняв сина, вдивився у риси його обличчя, запам'ятовуючи назавжди, потиснув руку ошелешеного тестя та засідлав найкращого коня у стайні.

— Як його звуть?

Тесть усією поставою демонстрував невдоволення цією послугою, але мовчав, побоюючись зятя ще від самого дня знайомства.

— Ріжок.

— Всрате ім'я, — буркнув характерник і підморгнув синові: — Пам'ятаєш наше гасло?

— Не займай!

Остап махав рукою, і Гнат мчав до столиці — різати на шматки Шевальє, Мармуляда та всю трикляту банду, що планувала його вбивство та зруйнувала його шлюб.

***

Мало хто в Гетьманаті не чув легенди про страхітливі київські катакомби, куди запроторювали найнебезпечніших злочинців країни. Подейкували, що в підземних казематах зібрано найбільшу колекцію пристроїв для катування людського тіла, поіржавлених від вичавленої крові. Там, де були найзаповітніші кургани древніх, нині волали від нестерпного болю лиходії — але ніхто не міг почути їхніх криків крізь важку товщу чорнозему. Розважливі люди у моторошні казочки не вірили, байками про катакомби батьки лякали непослухів... Але підземна тюрма справді існувала під Урядовим кварталом у глибинах столичних пагорбів, а місце її розташування трималося у таємниці обраного кола.

Каземати змурували на совість: стіни з грубого каміння, могутні ґрати, що відділяли кімнату бранця від припічка для відвідувачів, важкі ковані двері на кількох замках. Жоден бранець ще не втік звідси. Ув'язнені тут до своїх останніх днів відхаркували цвіль, що поросла їхніми легенями, а нечисленні щасливці, яким вдавалося вийти звідси живими, полишали катакомби сліпими та несповна розуму.

Навіть характерницькі очі погано бачили у тутешній темряві. Ярема розгледів вишкрябані на стіні риски, перекреслені навскіс — глибокі, аби знайти навпомацки, порослі білим грибком. Десять, двадцять, тридцять... Хтось пробув тут чимало днів. Чи