В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

— Ніби ніяких повідомлень.

— Але ж вони можуть народжувати.

— Можуть. У неволі це проблемніше, однак можливе.

— Тоді де діваються цуценята?

— Ну й питаннячка в тебе! Хіба таку статистику одержиш? Точніше, справжню статистику. Там народилися, там померли.

— Тобто шанс зажилити одне-двоє завжди є?

— Звісно. Шанси є завжди.

— Дякую. Ти у мене — повноводе прозоре джерело.

— Облиш, бо почервонію.

— Як скажеш. Хотів похвалити.

— Краще матеріально.

— Домовилилися. Обов’язково підскочу.

Після відбою набрав головреда.

— Привіт. Потрібна твоя допомога.

— Усе, що забажаєш. Крім зміни статі.

— Так багато не треба. Тим більше — останнє. Всього лише влаштуй зустріч із Софією Канівською.

— Думаєш, це так легко? Краще вже стать…

— Знаю, що непросто. В іншому разі тобі б не дзвонив. Упорався б своїми силами.

— Підлизуєшся?

— Констатую факт. До того ж, ти — мій начальник. А гнутися перед начальством — не моє покликання. Думаю, є маса гідних.

— Переконав. Гаразд, спробую.

…Бондаренко подзвонив через півтори години. За цей час Богдана встиг обняти Морфей. Релакс не релакс, але… Прокинувся майже перед дзвінком.

— Вона на все згодна.

— Нічого ж собі. Гіпноз не застосовував?

— Ні. Просто сказав, що прийде від мене людина. Дуже розумна й симпатична.

— Все-таки гіпноз…

— Облиш. Хіба це неправда?

— Не знаю. На рекламу схоже.

— Ні. От якраз вона й неправда. А в мене все реально. Гаразд. Телефон пришлю есемескою. Що далі робити, думаю, знаєш.

— Невже дзвонити?

— На жарти у мене час не передбачений. Тому — бажаю успіху. Дивись не закохайся.

— Більше нічим зайнятися, — пожартував Богдан, але свідомість одразу вибила: Дарина. Саме її образ викликала згадка про кохання. Це слово — солодке й пекуче. Повторюване мільярдами вуст до Бондаренка і стількома, чи й більше, після. Якось одразу реально відчув, що дівчина чекає його дзвінка. Навіть побачив. Це видиво постало настільки виразним і реалістичним, що рука сама потяглася до мобільного.

Зустріч призначено на Хрещатику. Біля кафе «Шато-Бріан».

Дівчина йшла, ніби прокладала шлях красі, щоб та поспішала ним рятувати світ. Коли побачив поряд, одразу зрозумів, чому її інтернетне обличчя здавалося знайомим. Мішель Мерсьє. Легендарна кіношна Анжеліка. Ось кого нагадувала Софія. Причому дуже. Від такої — мурашки не тільки по шкірі, а й під. Доглянуте обличчя обрамлене блискучим золотистим волоссям. Найдосконаліший оксамит, торкнувшись шкіри, без вагань пустив би собі кулю в лоба. Одразу ж згадав головредове застереження. От жучара, як в око вліпив. Дідько! Краще б мовчав. Наврочив… Наступного разу — стукай по дереву…

Перша думка — втекти… Але — порахував до десяти і — передумав. Накинув на бажання міцну вуздечку. Ті затріпотіли, прагнучи вирватись. Не вийшло. Розум тримав віжки в надійних руках.

Дівчина теж не пасла задніх. Її рентгенний погляд гасав Богданом, оцінюючи кожний сантиметр. Це посилило бажання втечі. Вуздечка почала тріщати. Однак металеві з’єднання залишались спокійно-впевненими, знаючи про марність цих намагань. Не смикайся. Тільки силу даремно витратиш.

— Добрий день, — простягла тонку ручку.

Лисиця миттю оцінив: подруга в темі. Коли жінка подає руку, чоловік мусить відповісти. Сам же першим не дає. Чого вона чекала від потиску? Певно, якийсь тест. Або тільки їй відома мета. Треба зазирнути до книжок. Може, щось та й знайдеться?

— Моє шанування.

Від руки — тепло й ніби якийсь розряд. Чи здалося?

— А ви перевершили мої сподівання, — всміхнулася Софія. І ця усмішка робила її Анжелікою ще більше.

— У чому? — не зрозумів.

— Платформа номер тринадцять, — почув відповідь.

«З глузду з'їхати, — заметушився в думках. — Що ця принцеса чудить? Якісь ребуси загадує прямо з порога».

Обличчя почало викликати співчуття. Можна відразу йти просити милостиню. За день станеш мільйонером.

Софія засміялася. Саме так мусила зробити нормальна людина, побачивши професорів фейс. Хоча нормальність дівчини після інтернет-знайомства з її витівками ховалася під товстим шаром сумнівів.

— Усе дуже