В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

просто, — вирішила зглянутися над нещасним. — Бондаренко розмальовував вас настільки довго й докладно, що я подумала: прийде якесь ніщо. Ні пава ні ґава. Але рада, що помилилася. Рідкісний для мене випадок.

Лисиця зрозумів, але не все. Тому запитав про платформу.

Дівчина знову засміялася:

— Це я так говорю замість слова «проїхали».

— Гаразд, — погодився і теж розщедрився на посмішку. Але вийшло скупо. Якийсь економ-варіант. — Платформа номер тринадцять.

Інтер'єр кафе дзвенів дерев'яними мотивами. Масивні сходи з мережаними поручнями вели на другий поверх. Уздовж них густо на стіні — невеликі рами. Портрети Шатобріана й рукописні автографи текстів французькою. «Мемуари мого життя»… «Дорожні нотатки. Від Парижа до Єрусалима»… «Атала»… «Рене»… «Геній християнства»… «Мученики»… «Начези»… Піднімаючись, читав ці назви, ніби проживав творче життя майстра. Довге. Цікаве. Неповторне. Згадалися слова зі щоденника Гюго: «Бути Шатобріаном або ніким зовсім». Навіть забув про красуню, що байдуже йшла поруч.

Нагорі багато вільних столиків. Софія обрала центральний біля великого вікна. Воно півколом дивилося на міський гамір. А гамір, бачачи в дзеркалі скла своє відображення, — на вікно.

Лисиця допоміг сісти. Дівчина поводилася, наче справжня принцеса. Або, якнайменше, — улюблена фрейліна. І до простолюду їй фіолетово.

— Ви як щодо поїсти? — запитав професор, умостившись.

— Не хочеться. Коктейль, може. Якщо є — «Мохіто».

Заходився вивчати меню. Зрадів, коли знайшов почуте. Собі вибрав тістечко «Шоколадна сеньйорита». І зелений чай. Без назви. Але офіціант пообіцяв, що непоганий. Заодно й перевіримо чесність фірми.

— Курити хочеться, — потягнулася, а потім позіхнула, прикривши рота долонею. — Ви не курите?

— Не хочу видатися надокучливим ментором, але й вам не раджу.

— Облишмо. Я сьогодні не виспалася. Тому метикувати швидко… — Дівчина похитала головою з боку на бік. — На жаль… — Знову позіхнула.

— Говоритимемо недовго й небагато, — пожалів супутницю.

— Це правильно, — захитала, вже погоджуючись. — Поважаю таких. Часу не гають, результат одержують. Одна з формул успіху.

— Підтримую.

Офіціант приніс замовлення. Дівчина припала до «джерела». Збоку здалося, що в келисі — «цілюща» й «живлюща» вода. Обличчям заволоділа насолода. Життя ставало звичним. З колишньою привабливістю. І вкотре знайденим сенсом.

Богдан відпив чаю. О-о-о. Фірма не обдурила. Не дешева підробка. Кілька десятків гривень віддано за Річ.

— Ваш головред говорив про інтерв’ю, — ще ковток.

— Він говорив правду. — Теж.

— Тільки домовимось одразу: імені Олексія Мірошника ви не згадуєте.

Дівчина позичила бурильну установку в нафтовиків. Власне, виготовила з неї очі. Швидко. Якісно. Назавжди. І двома бурами заглибилася в Богданове серце. Пролунав скрегіт. Мабуть, натрапила на породу. Але далі пішло легко… Чорне золото з’явилося швидко. Чи то установка якісна, чи нафта ховалася недалеко від поверхні.

Подумки заметушився, не знаючи, як діяти. Одним ударом, як досвідчений каменотес, Софія розколола весь «шикарний» професорів план. Кілька великих шматків з гуркотом упали на підлогу. Збирати до купи не було сенсу. Розбита чашка. Не хотілося, щоб вона стала розбитими ночвами. Хоча шанси відмінні.

Захекавшись, на допомогу прибігла логіка. Хо-хо. Усе елементарно. Заборонила всього лиш ім'я Мірошника. Але не заборонила розмову про нього.

— Гаразд. Отже, що вас пов'язує з заступником міністра ЖКГ? — поцікавився голосом слідчого НКВС.

— У вас юридичної освіти немає? — замість відповіді спитала Софія.

— Я починав навчання на юрфаці, але потім перейшов на журналістику. Покликання, — посміхнувся дівчині й своїй брехні. — А що?

— Ви обійшли перешкоду, як юрист, — дивилася, як і раніше, двома бурами.

— Це погано?

— Чому? Навпаки, — знову ковток.

Побачив, що дівчині подобається ця розмова. Їй подобається вона сама, журналістський галас довкола неї. Подобається бути в центрі уваги. Усе в цьому створеному довкола Софії світі залежить від неї. Тепер вона точно принцеса. І якщо захоче, то після 31 настане 32 грудня.

— Тож…

— Невже в мене немає чогось, гідного уваги? Чому всі вчепилися в цього Мірошника?

— Це слово сказали ви.

— Я пам’ятаю.

— Просто, дві такі сильні особистості…

— Облиште. Усе це пусте. Кожен, звісно, хоче дізнатися: до чого там у них дійшло?

— А що, дійшло?

— Починається… — На обличчі дівчини прописалося невдоволення.

— Тим більше у світлі останніх подій…

— Ви про смерть дружини?

— Ну-у-у… Про загибель.

— Попереджаю: я тут ні при чому.

— У мене і в думках…

— Не вірю. Ви теж, мабуть, щось на цю