Башлер Жан - Нарис загальної історії

стає ще меншим, якщо ходити на гіперри-нок із готовим списком закупів. Згідно з іншим підходом, потрібно спертися на всі види спадщини, щоб розпочати розвідку модерного поля та вдатися до актуалізації захованих у ньому можливостей. Нації

Нація — це морфологія, принцип соціальної зв’язності та єдності, притаманний європейським суспільствам. Її слід віднести до того самого класу історичних об’єктів, що й стадо, поліс, плем’я, каста, феод тощо. Вона змогла стати продуктом експорту, щоправда, без особливого успіху, хіба що в європейських паростках, але вона є європейською особливістю.

Що таке нація? Як вихідне можна взяти таке означення: спільнота, кожний елемент якої прагне ототожнювати свою долю з долею всіх, і яка означується стосовно інших спільнот із таким самим означенням. Нація — це в першу чергу спільнота, яку дозволяють точно зрозуміти категорії соціальної єдності з її ступенями. Нація не ототожнюється з максимальним ареалом, вона — його перший ступінь диференціації. Не існує європейської нації, а існують європейські нації, де головне множина, а не означення. Спільність цивілізації, приміром належність до християнства, може бути дуже реальною та відчуватися дуже сильно стосовно неєвропейців, але вона не суттєва для нації. З іншого боку, дедалі більші прояви індивідуалізації також можуть бути джерелом значущого й глибинного досвіду, але нація прагне їх ігнорувати, і вони залишаються несуттєвими щодо неї. Слова: «француз», «італієць», «англієць», «іспанець», «поляк», «чех»... означають індивіда в групі індивідів, акульту-рованих на рівні реальності, не європейському, з одного боку, і не овернському чи ельзаському для французького населення, не баварському чи прусському для німецького. Проте ці обмеження не слід брати у негативному сенсі: вимога бути французом чи німцем не потребує не бути європейцем або ельзасцем чи пруссаком. Нація задовольняється вибором якогось рівня реальності, не ліквідуючи й навіть не заперечуючи інші. Але вона може їх заперечувати й прагнути ліквідувати, що передбачає свідоме розв’язання та ідеологічне псування нації з переходом до націоналізму. Що саме дозволяє тому чи тому елементові увійти до означеної в такий спосіб групи? Відповідь нам дає означення. Якщо нація — це певний рівень культурної реальності, то належність до нації є культурною і випливає з акультурації, яка починається зазвичай із народження, але може бути пройдена пізніше, у процесі розвитку індивіда.

Спільнота членів нації здатна приймати всі ступені змістовності. Вона перетворюється на публіку, коли кожен елемент стає приймачем повідомлень, які передає єдиний спільний передавач. Публіка передбачає свідомішу злагодженість, ніж спільнота. Публіка стає аудиторією, коли кожен елемент здатний спілкуватися з іншими на зібраннях, які зближують їх фізично та дають їм змогу відчувати й почувати себе елементами цілого, до якого, як вони це знають, вони належать і до якого хочуть увійти. Аудиторія вимагає більш ніж вистави, вона спирається на обряди й ритуали. Прогрес у техніці зв’язку може розширити фізичне зближення далеко за межі просторового контакту. Урешті-решт, аудиторія може стати групою, тобто колективною одиницею діяльності, здатною трансформувати енергію, волю та розум членів нації в енергію, волю та розум нації.

На цьому ступені злагодженості нація є політією. Проте збіг цих двох концептів не обов’язково відбувається. Тут можливі три ситуації. Відповідність між політією й нацією може бути якщо не ідеальною, то принаймні майже задовільною. Націю можна розбити на кілька політій. Нація може бути частиною багатокультурної політії. Ці три види ситуації зустрічаються в Європі: Франція та Англія (причому Англія менш чистий приклад: Велика Британія включає також шотландців, валлійців й ірландців, але Англія домінує у Великій Британії) досить добре відповідають першій ситуації. Італія та Німеччина — другій. Швейцарія та імперія Габсбургів — третій.

Як спільнота, чиста нація була б культурно однорідною політією. Членам нації потрібні якісь ознаки, щоб упізнавати один одного. Одна з головних ознак — це вочевидь мова, адже вона водночас культурна й розрізнювальна. Оскільки мову людина набуває після народження, то можна взяти за ознаку й походження, яке визначається за народженням. Проте вибір тієї чи тієї з них може вести до неоднакового ідеологічного розвитку, адже мова розвивається в націоналістичну культуралістичну ідеологію, а походження — в расистську націоналістичну ідеологію.

Нація як морфологія існує в розмаїтті: в Європі є нації, проте немає якоїсь європейської нації. Спільнота націй — це максимальний культурний ареал. Але сам ареал, той, що означує якусь групу населення, ареал усіх тих, хто здобули від нього своє означення людини і можуть стати публікою та аудиторією, не повинен бути якоюсь групою, тобто якоюсь політією й відповідно імперією. Якби ареал утворив політію, то ми мали б китайську ситуацію, де важливий рівень реальності найменш уособлений, той, який робить кожного китайця китайцем, а не поділяє їх на пекінців, кантонців, шан-хайців чи сичуаньців. Ці провінційні рівні реальності могли б стати націями, якби Китай розвивався шляхом Європи. Говорити про «китайську націю» некоректно, якщо цей вислів уживати в контексті, де фігурують також англійська, французька, італійська чи інші нації. Цей вислів виправдовує себе тільки в римському та середньовічному вжитку, коли нація означає тих, хто «народилися разом», а це «разом» може бути малесеньким кантоном або максимальним культурним ареалом. У цьому розпливчастому сенсі термін «нація» застосовується до будь-якого культурного рівня реальності понад сім’єю та сусідською громадою. У технічному й морфологічному сенсі нація відповідає виключному й точному рівню. Можна шкодувати, що одне й те саме слово вживається й у розпливчастому, й у точному сенсі, але морфологічний ужиток вийшов із розпливчатого, коли європейській історії знадобилося виділити якийсь один рівень реальності з-поміж інших. Для того щоб уможливити виняток, потрібен був не-випадковий збіг між політією та культурою або принаймні щоб намір забезпечити їхній збіг зовсім не видавався безглуздим. Ця умова вимагає часу й стабільності не тільки для культурного поділу, а й для політій. Відсутності імперіалі-зації не досить, потрібна також олігополярність. Створюється, отож, дуже оригінальна й майже неймовірна ситуація, коли цивілізація ніколи не актуалізується на своєму рівні, а завжди на певному вищому рівні індивідуалізації. Цивілізація — це вогнище, де культури, політії, нації — причому всі ці три чинники прагнуть накладатися — запалюють світочі всієї цивілізації.

З яких елементів складається національна спільнота. Апріорно можуть існувати два варіанти. Або