Ахмед Салман Рушді - Золотий дім

У самому центрі питання була моя дитина. Мій син, який мав два з половиною роки, майже мене не знав і не міг запам’ятати мого імені, син, якому я не міг надсилати подарунків, із яким не міг гратися в Садах чи деінде, мій син, що був спадкоємцем статків іншого чоловіка, паспортом своєї матері в її майбутнє. Мій син, у чиєму маленькому обличчі я так чітко бачив своє власне. Мене дивувало, що ніхто більше не помічав цієї разючої схожості, що всі, якраз навпаки, стверджували, ніби він викапаний батько, який не був його батьком, — перемога гаданого над дійсним. Люди бачать те, що мають бачити.

Веспасіан — і що ж це за ім’я таке? Що далі, то більше воно мене дратувало. І справді, «малий Веспа». Малий скутер «Веспа» — це те, на чому так відчайдушно гасала Вічним Містом Одрі Гепберн у «Римських канікулах» із перепудженим Ґреґорі Пеком на задньому сидінні. Мій син заслуговував на краще поганяло, ніж те, на чому поганяли кінозірки. Він заслуговував щонайменше на ім’я одного з видатних майстрів кінематографу: Луїс, Кендзі, Акіра або Сергій, Інґмар, Анджей, Лукіно або Мікеланджело, Франсуа, Жан-Люк, Жан або Жак. Або Орсон, Стенлі, Білл чи хоч би прозаїчний Клінт. Я вже почав, лише напівнесерйозно, фантазувати про викрадення чи втечу разом із моїм Федеріко чи Альфредом у світ самого кіно — про те, щоб увірватися з ним у фільми протилежно до того, що зробив Джеф Деніелс у фільмі Вуді Аллена, щоб зруйнувати четверту стіну й пірнути з цього світу в фільми, а не навпаки. Кому здався цей світ, якщо можна мчати пустелею за верблюдом Пітера О’Тула або разом із Кубриковим астронавтом Кейром Дюлля вбивати божевільний комп’ютер ЕАЛ 9000, поки той співає: «Дейзі, Дейзі, чи ти будеш моя?» Який сенс дійсності, якщо можна підстрибом бігти жовтою цегляною дорогою разом із левом і страшилом або спускатися сходами поруч із Ґлорією Свенсон, готовою на великий план камери пана ДеМілля? Так, мій син і я, рука в руці, чудувалися б гігантськими сідницями й грудьми повій у «Римі» Фелліні, сиділи б у розпачі на римському хіднику, оплакуючи вкрадений велосипед, і вскакували б до «ДеЛореана» Дока Брауна, щоб гайнути назад у майбутнє й на волю.

Але цього не могло статися. Ми всі були вплутані у Василісин фарс, а найбільше малюк — малюк був її виграшним ходом. Якусь мить я замислювався над тим, наскільки далеко вона може зайти в своїй немилосердності; чи вона якимось чином не підлаштувала смерті принаймні двох із трьох Ґолденів-молодших і чи не могла б також замовити третього, якби він сам не наклав на себе рук? Але я занадто багато надивився фільмів і скочувався в мелодраматизм так само, як покинутий і розлючений Віто Тальябуе. Я похитав головою, намагаючись струсити ці думки. Ні, певно, вона не була ні вбивцею, ні замовницею вбивств. Вона була лише — «лише!» — переконливою маніпуляторкою, що ось-ось переможе у своїй війні.

Нова близькість, що виникла між Нероном і Рією після трьох смертей у сім’ї, навела сибірську похмурість на прекрасне (хоч і дещо холодне) обличчя другої пані Ґолден, мене, однак, не здивувала. Тричі обездітненому батькові не було з ким оплакувати Апу чи Петю, але смерть Д Рія переживала так само глибоко. У жодній відомій їм мові не було жодного іменника на позначення батька, чия дитина померла, жодного відповідника вдівця чи сироти і жодного дієслова на позначення цієї втрати. Жалоба була не найточнішим словом, але кращого не було. Вони сиділи разом у Нероновому кабінеті в тиші своєї втрати, і їхнє мовчання було неначе розмова, в якій звучало все, що мало бути сказане, неначе Джеймс Джойс і Семюел Бекет, мовчазно наповнені жалістю до світу й до себе самих. Він був немічний, іноді скаржився на запаморочення, інколи на напади нудоти, і міг задрімати й прокинутися кілька разів на вечір. Траплялися й провали в пам’яті. Інколи він не пам’ятав, що вона поруч. Але іноді він знову ставав колишнім енергійним собою. Його занепад не був прямою лінією на діаграмі. Були злети й падіння, але тенденція була неухильно нисхідна.

Одного вечора Рія завезла його до колишнього арсеналу на Парк-авеню, де в півколі одинадцяти високих бетонних веж професійні плакальники з усього світу видобували незліченні звуки найтихішої з тиш, смерті. Незрячий акордеоніст із Еквадору грав яраві в одній із веж, а троє камбоджійських плакальників, що врятувалися від намагань червоних кхмерів винищити їхній рід, виконали церемонію під назвою «кантомінґ», граючи на флейті й великому та малому гонгах. Виступи тривали коротко, якихось п’ятнадцять-двадцять хвилин, але вони ще довго відлунювали всередині Нерона й Рії по тому, як вони пішли.

— Пташка була те, що треба, — єдине, що промовив Нерон.

В одній із веж на бетонній полиці сидів самотньо велетенський птах неокресленого виду, щось схоже на півня — у пташиному вбранні цілком сховався плакальник із Буркіна-Фасо, натягнувши пташину голову на свою власну, а коли він рухав ногами, тихо дзвеніли прив’язані до кісточок ніг дзвіночки. Птах-плакальник не видавав жодних інших звуків, окрім того ледь чутного дзеленчання час від часу, і сидів майже непорушно, лиш іноді легенько здригався, і його сувора й лагідна присутність виявилася досить дієвою, щоб дещо втамувати біль Рії й Нерона.

— Хочете ще сюди прийти? — запитала Рія Нерона, коли вони вийшли на вулицю.

— Ні, — відповів він. — Усе добре в міру.

Одного вечора після багатьох безсловесних вечорів Нерон заговорив. У кабінеті панувала темрява. Їм не потрібне було світло.

— Тобі не треба було кидати роботи, доню, — сказав він. Так він почав її називати.

Така заява, зроблена без жодного вступу, без тіні сумніву, заскочила її зненацька.

— Знаєте що, я вам дякую, але ви цих речей не розумієте, — відказала вона занадто гостро. — Це мої справи, або принаймні довгий час були моїми.

— Маєш рацію, — погодився він. — Мені весь цей гендер у голові не вкладається. Чоловік, жінка, це ясно. Гомосексуальність — добре, я знаю, що таке існує. А цей інший світ — чоловіки з хірургічно створеними геніталіями, жінки без жіночих органів — тут я вже геть заплутався. Ти права. Я динозавр, і моя голова вже не працює на всі сто. Але ти? Ти це все знаєш вздовж і впоперек. Правду кажеш. Це твої справи.

Вона не відповіла. Їм уже було затишно в мовчанні; вона не мусила йому