Ахмед Салман Рушді - Золотий дім

Останній на сьогодні роман Салмана Рушді — це розіграна в декораціях Нижнього Мангеттена антична трагедія, щедро приправлена, як то в Рушді ведеться, алюзіями до стародавніх міфологій, текстів західного канону літератури та сучасної поп-культури. На сторінках роману, часовим тлом для якого слугує президентська каденція Барака Обами, розгортаються історії сліпого, жертовного і зрадливого кохання, пошуків невловимих ідентичностей і втечі від них, а ще — розквіту бомбейської кіноіндустрії й організованої злочинності. Дошкульні спостереження над станом американського суспільства переплетені тут із елегійною рефлексією про людську кондицію, а розплутування кримінальних схем — із пристрасною одою авторському кіно.

Салман Рушді

Золотий дім

Альбі й Франческо Клементе, завдяки дружбі й гостинності котрих я познайомився із Садами

Дайте мені мідяка, і я розповім вам золоту історію.

— Зазивання вуличних оповідачів у стародавньому Римі, цитоване Плінієм

Наш вік по суті своїй трагічний, а тому за трагічний ми його не сприймаємо. Катаклізм уже стався, й посеред руїн ми починаємо знову будувати сякі-такі оселі, знову плекати сякі-такі надії. Важкувата це праця — в майбутнє немає гладкої дороги, та ми йдемо в обхід чи продираємося крізь перешкоди. Треба жити, хоч би скільки впало небес.

— Д. Г. Лоуренс, «Коханець леді Чаттерлей»[1]

La vie a beaucoup plus d’imagination que nous.[2]

— Франсуа Трюффо

Частина I

1

У день інавгурації нового президента, коли ми переймалися тим, щоби його не вбили, поки він, тримаючись за руки зі своєю винятковою дружиною, крокував серед екзальтованого натовпу, коли так багато з-поміж нас перебувало на порозі краху внаслідок вибуху іпотечної бульбашки, а слово «Isis» означало лише єгипетську богиню-матір, сімдесяти-з-чимось-річний некоронований король із далекої країни прибув до Нью-Йорка разом із трьома синами-напівсиротами, аби поселитися в палаці свого вигнання, поводячись при цьому так, мовби з країною, світом чи з його минулим усе було гаразд. Він почав правити околицею, немов великодушний імператор, хоча, попри чарівну посмішку й майстерну гру на скрипці Ґвадарніні 1745 року, від нього несло важким дешевим запахом — характерним духом примітивної деспотичної небезпеки, запашком, що попереджав нас: стережися цього типа, бо він може наказати стратити тебе будь-якої миті, якщо йому, скажімо, не сподобається твоя сорочка або він забажає переспати з твоєю дружиною. Наступні вісім років, що були періодом сорок четвертого президента, стали також роками дедалі більш непередбачуваного й тривожного панування над нами чоловіка, який звався Нероном Ґолденом, який не був жодним королем і чий кінець увінчала велика — і, образно кажучи, апокаліптична — пожежа.

Старий був низьким, можна навіть сказати — присадкуватим, і зачісував досі переважно темне, попри літа, волосся назад, аби підкреслити демонічний клинець на лобі. Його чорні очі прошивали наскрізь, але тим, що люди помічали найперше — він часто засукував рукави, аби вони не проминули можливості це помітити, — були його передпліччя, грубі й міцні, мов у борця, які закінчувались небезпечними долонями з пальцями в масивних золотих перснях, усіяних смарагдами. Мало хто чув, як він підносив голос, та ми не сумнівалися, що в ньому таїлася велика вокальна сила, якої краще не провокувати. Одягався він із шиком, але була в ньому якась криклива тваринна риса, що викликала в пам’яті казкове Чудовисько, скуте вишуканим людським убранням. У всіх нас, хто були його сусідами, він викликав неабиякий переляк, хоча дуже завзято й незграбно намагався бути привітним і товариським, дико вимахуючи до нас ціпком і припрошуючи завітати на коктейль у незручний час. Стояв і ходив він, нахилений уперед, ледь зігнувшись у поясі, — так, мовби весь час опирався сильному вітру, відчутному лиш йому. Це був могутній чоловік; ні, більше: чоловік, глибоко закоханий в ідею своєї могутності. Роль ціпка видавалася більше декоративною й експресивною, ніж функціональною. Крокуючи Садами, він справляв повне враження, що намагається бути нашим другом. Не раз він витягував руку, щоби погладити наших псів чи поколошкати волосся нашим дітям. Але діти й пси сахалися від його доторку. Іноді, дивлячись на нього, я пригадував монстра доктора Франкенштайна, симулякр людини, якому не вдалося проявити ані крихти чогось дійсно людського. Обличчя він мав кольору гарбованої шкіри, а посмішка виблискувала золотими пломбами. Його сусідство було галасливим і не зовсім культурним, але був він неймовірно багатий і саме таким його прийняли; але, загалом, у нашій спільноті митців, музикантів та письменників із Нижнього Мангеттена його не дуже долюблювали.

Нам варто було б здогадатися, що чоловік, який узяв собі ім’я останнього монарха з римської династії Юліїв-Клавдіїв, а потім оселився в domus aurea[3], цим самим публічно визнавав власне шаленство, злодіяння, манію величі й невідворотний крах, а заразом сміявся всьому цьому в лице; що такий чоловік жбурляв рукавичку під ноги долі й ляскав пальцями під носом у Смерті, вигукуючи: «Так! Порівнюйте мене, якщо ваша ласка, до того страховиська, яке поливало християн смолою, а потім підпалювало їх, щоб освітити свій нічний сад! І яке грало на лірі під час пожежі Риму (скрипок тоді ще не було)! Так: я нарікаюся Нероном із дому Цезаря, останнім із тієї кривавої лінії, а ви думайте про це, що вам заманеться. Мені просто подобається це ім’я». Він вимахував у нас перед носом своєю зіпсутістю, упиваючись нею, виставляючи її перед наші очі, сповнений презирства до нашої здатності розуміння, переконаний у власній спроможності легко здолати кожного, хто виступить проти нього.

Він прибув до міста, як один із тих позбавлених трону європейських монархів, голів скинутих династій, що досі використовували замість прізвищ почесні титули на зразок «Грецький», «Югославський» чи «Італійський», а скорботного префікса -екс для них ніби зовсім не існувало. Його спосіб буття ніби промовляв: я не є ексхтось там; він був величним у всьому: в накрохмалених комірцях, запонках, у шитих на замовлення англійських туфлях, у манері наближатися до зачинених дверей, не сповільнюючи ходи, бо знав, що вони перед ним відчиняться; також у своїй підозріливій натурі, через яку щодня зустрічався наодинці з кожним сином, аби допитати, що говорять про нього інші брати; а ще — у виборі автомобілів, у захопленні азартними іграми, у неможливій для відбиття пінг-понговій подачі, в замилуванні до повій, віскі й фаршированих яєць, а також у часто повторюваній сентенції — улюбленому вислові абсолютних повелителів від Цезаря до Гайле Селасіє — що єдиною цнотою, про яку варто піклуватися, є лояльність. Він часто змінював мобільний телефон, майже нікому не давав номера й не відповідав на дзвінки. Журналістам і фотографам зась було потрапити до його дому, зате завсідниками там були двоє чоловіків із його покерного товариства — сивоволосі гульвіси, вбрані зазвичай у куртки зі світло-коричневої шкіри й пістряві смугасті краватки, котрих загал підозрював у вбивстві їхніх багатих дружин, хоча в одному випадку звинувачень так і не висунули, а в іншому — відхилили.

Щодо власної відсутньої дружини він зберігав мовчання. У його заповненому фотознімками будинку, де стіни й камінні полиці були заселені рок-зірками, нобелівськими лауреатами й аристократами, не було жодного зображення пані Ґолден,