Ахмед Салман Рушді - Золотий дім

ідемо на дно), а з іншого — морок, що вирує всередині нас (і засмоктує нас, і ми тонемо). Тепер, коли мій фільм «Золотий дім» нарешті готовий і ось-ось має дебютувати у фестивальному обігу — після майже десяти років роботи й потрясінь у моєму приватному житті наприкінці цього періоду доведення його до кінця видається справжнім дивом — я маю спробувати занотувати все, чого навчився в цьому процесі. Наприклад, про кінобізнес я дізнався, що коли хтось при грошах каже тобі: «Я обожнюю цей проєкт. Обожнюю його. Він такий творчий, такий оригінальний, він ні на що не схожий. Я запропоную тобі свою абсолютну, на тисячу відсотків, підтримку, це на тисячу й один відсоток геніально», — то в перекладі на англійську мову це означає «привіт». І ще я навчився захоплюватися кожним, чий фільм був доведений до кінця й потрапив у кінотеатри, нехай то «Громадянин Кейн», «Поркі 22» чи «Довбойоби 19» — нема різниці, ти зняв кіно, чувак, мій тобі респект. А про життя поза кінематографом я довідався ось таке: чесність — найкраща політика. Окрім тих випадків, коли вона не найкраща.

Ми — айсберги. Я не те маю на увазі, що ми холодні, тільки те, що заховані переважно під поверхнею, і що підводна частина може потопити «Титанік».

У ті дні після геловінської стрілянини я багато часу провів у Садах, підсобляючи Ґолденам у всьому, чого вони могли потребувати. За згодою Сучітри, кілька разів на тиждень я підночовував у помешканні пана У Лну Фну. Він так і не здав моєї колишньої кімнати і заявив, що радий моєму товариству в таку «жахливу пору, жахливу пору». Сама Сучітра упродовж останніх годин перед тим, як країна пішла голосувати, відпрацьовувала чи не двадцятигодинні зміни в студії, монтуючи відзнятий матеріал для виборчого штабу демократів, бо, як провідна членкиня групи «Жінки в медіях», запропонувала їм свої безкоштовні послуги. Вона зізналася, що почувається виснаженою, перевантаженою й дещо пригніченою, і, можливо, я мав би зрозуміти, що частково це пов’язано зі мною. Але в Садах я був не лише з альтруїстичних, але й із майже хижацьких міркувань, бо виразно передчував, що історія, яку я заповзявся розповісти, ось-ось запропонує мені досі відсутню розв’язку, і якщо я влаштую засідку, зачаївшись у чагарниках Садів, неначе голодний лев у високій траві під акацією на африканській рівнині, моя здобич сама до мене прибіжить. Мені не спало на думку, що в моїй історії, яка вже й без того рясніла смертями, може розгортатися ще й історія вбивства. Не хто інший, як Віто Тальябуе першим засигналізував мені можливість того, що Нерон Ґолден не був насправді жертвою старечого недоумства, в яке повільно впадав, — або був не лише його жертвою; що насправді старого повільно отруювала його дружина.

Життя в Садах завжди дещо нагадувало «Вікно у двір». Кожен підглядав за кожним, усі ми були яскраво освітлені у своїх вікнах, що нагадували мініатюрні кіноекрани на більшому екрані, й відігравали свої драми на втіху сусідам; це було так, немовби актори у фільмах могли водночас дивитися інші фільми, а ці інші фільми дивилися їх. У «Вікні у двір» Джеймс Стюарт жив недалеко звідси, в будинку 125 на вигаданій Західній Дев’ятій вулиці, що в дійсному світі був би номером 125 на Кристофер-стріт — тобто Дев’ятій вулиці на захід від Шостої авеню, — але Сади для цього надавалися не гірше. У свою кіноверсію я запланував увести кількох мешканців, які стали б явною даниною персонажам великого гічкоківського фільму: екстравертну танцюристку панну Торсо, старшу самотню панну Лонлігартс тощо. Можливо, навіть мандрівного продавця коштовностей, у роль якого втілився б двійник Реймонда Берра. Первісно я не мав жодного наміру включати в сюжетну лінію замаху на вбивство, але ось що роблять із нами історії: вони обирають несподіваний напрям, а ти мусиш чіплятися їм за хвости. Тож сталося так, що я йшов Садами від будинку У Лну Фну до дому Ґолденів, коли Віто Тальябуе вистромив вродливу голову з прилизаним назад лискучим волоссям із задніх дверей свого дому і, на мій превеликий подив, гукнув:

— Агов!

Я завмер на місці і, зізнаюся, наморщив лоба.

— Перепрошую, — звернувся я, щоб прояснити справу, — це ти щойно сказав мені «Агов!»?

— Si, — просичав він, підзиваючи мене жестом. — Щось не так?

— Та ні, — відповів я, підходячи. — Просто я ніколи не чув, щоб хтось когось так гукав.

Він затягнув мене до кухні й зачинив двері в сад.

— Ну, а як же вони гукають? — він мав збуджений вигляд. — Хіба в Америці немає такого слова?

— Ну, думаю, можна звернутися «Привіт!», або «Перепрошую», або «Маєш хвилинку?»

— Це не те саме, — прорік Віто Тальябуе.

— Зрештою, яка різниця, — сказав я.

— Яка різниця, — погодився він.

— Ти щось хотів?

— Так, так. Це дуже важливо. Тільки сказати важко. Очевидно, це все цілком таємно. Я переконаний у твоїй чесності, що ти нікому не скажеш, що почув це від мене.

— Про що йдеться, Віто?

— У мене є підозра. Так це називається — підозра? Так, підозра.

Помахом долонь я заохотив його: давай, продовжуй.

— Оця Василіса. Дружина синьйора Нерона. Вона — тяжкий випадок. Вона безжальна. Як усі… — він затнувся. Я подумав, що він виллє свій особистий жаль: як усі дружини, як усі жінки, — як усі росіяни.

— Що ти кажеш, Віто?

— Я кажу що вона його вб’є. Вона якраз у цей момент його вбиває. Я бачу його лице, коли він тут проходить. Це не старечий занепад. Це щось інше.

Його колишня дружина Б’янка Тальябуе переїхала до свого нового коханого Карлоса Герлінґема, мого «пана Аррібісти», що жив навпроти. Щодня свіжоспечені коханці парадували в Садах, принижуючи цим самим Віто, тицяючи його носом у їхнє кохання. Якщо комусь тут на умі вбивство, подумав я, то радше самому Віто. Однак я трохи довше йому підіграв.

— І як же вона це робить? — запитав я.

Він театрально знизав плечима.

— Не знаю. Не маю подробиць. Просто бачу, що він виглядає хворим. Ненормально хворим. Може, це пов’язано з його ліками. Він мусить приймати багато ліків. Тож це легко зробити. Еге, вся справа в ліках, я точно знаю. Майже точно.

— Навіщо б їй це робити? — тиснув його я.

Знову знизування плечей і помах долонь.

— Це ж очевидно, — пояснив він. — Усі інші спадкоємці вже повмирали. Лишилася тільки її дитина. І якби ненароком Нерон також, — тут він провів пальцем по горлу, — хто тоді все успадкує? Є така латинська фраза: cui bono? —