Ахмед Салман Рушді - Золотий дім

загинуло семеро осіб, а дев’ятнадцятеро було поранено, поки його самого не підстрелив поліціянт. На собі він мав маску Джокера й бронежилет — що залишився, напевно, ще з Афганістану, — тож поранення не призвело до смерті на місці. Його забрали в реанімацію до клініки «Маунт Сайнай», де він протримався рівно стільки, щоб встигнути виголосити наведене зізнання або щось на зразок того, але необхідно додати, що, на думку лікарів, його психічна рівновага була порушена і жодних його слів не можна було сприймати серйозно.

У списку загиблих виділялися два імені: пан Мюррей Летт і пан Петроній Ґолден, обоє з Мангеттена, Нью-Йорк.

На Геловін мешканці Садів традиційно влаштували приватну гостину: старі дерева обвішали гірляндами, під будинком редакторки журналу мод поставили діджейський пульт, а дітей відпустили ганяти щодуху, випрошуючи ласощі. Чимало дорослих також повиряджалися. Це був якийсь спосіб насолодитися святом без ризикованого пірнання в натовп людей, які зібралися поблизу на Шостій авеню, щоб поспостерігати за парадом чи самим узяти в ньому участь.

Петя, можливо, був би цілком щасливий від святкування в Садах, але, як він сказав Мюррею Летту, кішка Лео хотіла піти на парад, а що хотіла Лео, те вона мусила отримати. Сам він почувався, як запевнив, чудово! просто чудово! — відчував, що вибрався з кризового періоду, міг залишити все позаду й прагнув нарешті жити повним життям, а життя вирувало в цей понеділковий переддень Усіх Святих, крокуючи в процесії, перевдягнене за скелетів, зомбі й повій.

— Попри всю цю вечірку в Садах, у нашому домі, як у могилі, — вигукнув він. — Підберімо собі якісь відпадні костюми й задаймо жару на параді!

Його страх відкритого простору, за його словами, відступив, крім того, при такому скупченні народу Ґринвіч-Вілидж уже не сприймався як відкритий простір. Австралійцю Мюррею Летту так і не вдалося пройнятися надмірністю американського Геловіну. Одного разу, коли його запросили на вечірку на Верхньому Вест-Сайді, він подався туди у величезній голові марсіянина з фільму Тіма Бертона «Марс атакує!», в якій було занадто гаряче і в якій він не міг ані їсти, ні пити. Наступного разу він був Дартом Вейдером, одягненим у непомірно громіздке пластикове спорядження, в якому було важко сісти, і чорний шолом із перетворювачем голосу, що завдав йому тих самих клопотів, що й марсіанська голова, в аспекті температури, їжі й пиття. Тепер він намагався залишатися вдома, сподіваючись, що жодні дітлахи не задзвонять у двері з вимогою солодощів. Але Петі не можна було заперечити.

— Ми будемо римлянами! — оголосив Петя. — Я, звісно, як Петроній, буду Трималхіоном, господарем учти в Сатириконі, а ти — ти можеш бути кимось із гуляк. Наші костюми будуть натхненні Фелліні. Це будуть тоги! На головах у нас будуть лаврові вінки, а в руках — дзбани з вином. Чудесно! Ми помчимося до життя, щоб пити з його джерел, і до ранку сп’яніємо від життя.

Коли я почув цей план, то згадав про «Ґетсбі» — звісно ж, про «Ґетсбі», якого Фітцджеральд мало не назвав «Тримальхіон у Вест-Еґґу», і був це сумний спогад, бо оживив у моїй пам’яті сповнені сміху ночі з батьками, а за цим неуникно також їхній жахливий кінець, і на якусь мить я знову поринув у печаль; але захват Петі був заразний, тож мені спало на думку: чому б і ні, трохи повеселитися після цього всього — не така вже й погана ідея, і якщо Петя хоче одну ніч побути коханцем життя, що підскакує високо[43], тоді так! Хай одягає свою тогу й підскакує!

Вмить роздобути потрібні костюми було завданням не з простих, але саме в тому полягала роль Метуші й Патяк, зрештою, тога — це лише простирадло з масштабними амбіціями. Знайшлися і римські сандалі, і лавровий вінок, і жмут березових прутиків, перев’язаний червоною стрічкою — римські фасції, — що його Петя мав тримати як символ консульської влади. Знайшовся цілком анахронічний блазенський ковпак із дзвіночками, який запропоновано Мюрреєві Летту, і мені страшенно кортіло, аби він погодився його вдягнути, щоб викликав цим дух Денні Кея в «Придворному блазні» й повправлявся в його скоромовках: Затрутий трунок в чарі, що позначена товкачиком; а те пиття, що до пуття, у кухлі з кухні в кахлі! Але він обрав тогу, щоб бути більше схожим на Петю, а оскільки Петя мав тримати фасції, Летт вирішив нести кішку.

Так і сталося; і отак, убрані по-імператорськи, вони вирушили з Садів, якомога далі від дому, над яким тяжіла смерть, на парад, що прославляв життя; і отак, утікаючи до життя якомога далі від смерті, вони знайшли смерть, яка чекала на них, як напророчила давня історія, у Самаррі, себто на Шостій авеню між Четвертою вулицею й Вашингтон-плейс. Смерть у вбранні Джокера з AR—15 напереваги. Тихе тарахкотіння автоматичної рушниці було нечутне на тлі какофонії натовпу, гудіння клаксонів, мегафонних оголошень і живої музики. І тоді почали падати люди, і неприкрашена некостюмована дійсність зруйнувала свято. Не було підстав вважати, що Петя чи Мюррей Летт були обрані мішенями. Зброя в Америці жила своїм життям, і смерть була її випадковим дарунком.

Ну, і кішка, альпійська рись. Ось, у зближенні, витягнута рука мертвого римлянина, фасції випали з його долоні. (У кадруванні — свідоме відлуння безвільної передньої кінцівки загиблого Конґа з оригінального фільму 1933 року.) І люте гарчання Лео на кожного, хто насмілювався наблизитись. А коли все скінчилося, коли змовкли верески, коли юрмище людей, спотикаючись, розбіглося навсібіч і вгамувалося, а всіх загиблих, поранених кулями й затоптаних у паніці забрали куди слід, коли на авеню не залишилося нічого, окрім нанесеного вітром сміття й поліційних автівок, коли вже справді було по всьому, кішка зникла, й ніхто ніколи більше не бачив рисі Лео.

І самотній король у золотому домі побачив, як усе його золото в усіх його кишенях, усіх штабелях, усіх мішках, усіх відрах почало жевріти дедалі яскравіше і яскравіше, аж доки не зайнялося вогнем і не згоріло.

Частина III

30

Правду кажучи, я сподівався ласкавішого життя. Навіть тоді, коли мріяв опинитися в якомусь чудовому майбутньому, де займу справді видатне місце, я сподівався більшої лагідності на своєму шляху. Тоді я не розумів, що Скілла й Харибда, дві міфічні потвори, між якими мав проплисти Одіссеїв корабель у Мессинській протоці — одна «раціоналізована» як гігантські скелі, а інша як лютий водовир — символізують, із одного боку, інших людей (скелі, об які ми розбиваємося й потім