Марина та Сергій Дяченко - Печера

class="p1">— А… Так. Бідна дівчинка. Я забув, що Тритан був її чоловіком… Здається, всього місяць чи два. Бідолашна… Підтримайте її, Рамане.

Чоловік за столом говорив так щиро, що Кович на секунду розгубився: прикидається? Ні? Не знає? Другий співкоординатор — НЕ ЗНАЄ?!

— Ви що, не знаєте обставин загибелі Тодіна? — запитав він прямо, можливо, занадто грубо, але надто вже він був вражений.

— Сон його був глибокий, і смерть настала природно, — знехотя пробурмотів співкоординатор. — Усі ми смертні… Але завжди бере острах, коли молодий іще, зовні здоровий… ви знаєте, що в Тритана були… проблеми з формулою крові? Не знаєте… і я не знав, до сьогодні. Тож… бідна Паула, якщо вона уявила собі, що загибель Тритана пов’язана з… Бідна Паула, це все, що я можу сказати. Рамане, ви як доросла все-таки людина… подумайте про мої слова. І допоможіть Паулі… Я хотів би зустрічатися з вами тільки на прем’єрах, а не в кабінеті психіатра… Прощавайте.

Якийсь час Раман стояв під дощем, намагаючись зібратися з думками.

Власник круглих окулярів несильно, навіть дбайливо підштовхнув землю в Ковича під ногами — і вона, ця земля, готова була вислизнути, позбавивши Рамана твердої опори.

А що, як круглоголовий за столом у чомусь, хоч на крихту, має рацію?!

Проте Паула не хвора, сказав йому внутрішній голос, тепер не такий тверезий і не такий упевнений. Тритан…

Тритан. Спогад про людину, що стоїть у дверях, спиною застуючи тьмяне світло з кухні; що говорить, — о диво! — правду — спогад про останні Тританові слова враз прогнав ману. На зміну їй прийшов страх — страх перед владою круглоголового і відчуття цілковитої безвиході…

Він простояв би до вечора, притулившись плечем до стіни, дивлячись на бульки в киплячих під дощем калюжах; єдина думка, здатна зрушити його з місця, прийшла через півгодини такого безглуздого стояння.

Як там Паула?!

«Можливо, її знову доведеться госпіталізувати…»

Він ускочив у таксі.

Сірої машини перед під’їздом не було.

Не чекаючи ліфта, він кинувся по сходах, але вже на другому поверсі видихся, схопившись за серце.

Двері його квартири були замкнені. Чого не бувало практично ніколи; він злякався й почав стукати в них руками й ногами, забувши чомусь про дзвінок.

— Хто там?!

— Пауло, — він задихнувся, — це я.

Скрип засува. Паула стояла в передпокої, і досі так само кутаючись у Тританову куртку:

— Вони… піднімалися. Кликали… Але я знайшла засув. Вони постояли й пішли… Я боялась.

— Машини немає…

— Я бачила… Рамане… Невже вони… так оскотиніли, що можуть щось зробити зі мною… насильно?!

Раман хотів сказати, що в денному світі ніякого насильства й не треба. Охоронна глава досить терпляча, щоб почекати ще дві доби…

Проте він цього не сказав.

Ця її Стефана обривала телефон, збиралася негайно приїжджати, забирати Паулу додому; Раман не мав сили говорити з нею, сповненою сестринського обов’язку, діяльною, галасливою, авторитетною, безмірно співчутливою. Дивно, проте подіяв рівний, сухуватий Паулин голосок:

— Нічого не треба, Стеф. Усе гаразд… Я сказала: мене доглянуть. Не бери в голову, я зовсім не сама. Га? Так, мабуть, завтра… А отак, не знаю. Так… Стеф. Дай мені спокій.

Сестра передзвонила ще раз чи двічі, а потім справді заспокоїлась. Може, образилась. А може, авторитетно вирішила, що так для Паули буде краще.

Як смеркло, Раман увімкнув світло у всій квартирі, телевізор, магнітофон і сувенірний обертовий ліхтарик. Що більше світла та музики було навколо, то дужче йому хотілося спати. Точніше, не спати навіть — просто забутись, уткнувшись носом у диванний валик. Не думати. Не бути.

— Ви лягайте, — всоте повторила Паула. — А мені геть не хочеться спати…

Стимулятор лежав напоготові. Паула запевняла, що потреба в ньому з’явиться тільки вранці.

Проте він не лягав. Він боявся її покинути — і ще боявся тих слів Тритана Тодіна про «саага сім тисяч-прим»… Чи якийсь інший номер, не важливо. Може, саме зараз хтось у круглих окулярах дає наказ невідомому чорному єгереві…

Маячня. Чиста маячня, думав Кович, якраз пора провести місяць у горах під спостереженням досвідченого лікаря…

Доброго Лікаря.

Чого вони бояться? Що під впливом крамольної вистави в цілому світі народяться сотні таких Добрих Лікарів? Здатних зробити з Паули Німробець Витяжку Великої Удачі? Витяжку Свободи Від Печери?!

А вони, люди Триглава… Одержали таку витяжку чи ні? Синтезували — чи злякалися, відпустили Паулу, не довівши справи до логічного кінця?

Гарне питання…

— Ви лягайте, — повторила Паула всоте.

Він не ліг.

Але дозволив собі заплющити очі — й одразу провалився в чорну яму без дна, в міцний сон серед світла й музики і обертових ліхтариків, міцний сон без Печери…

Коли він прокинувся, було темно й тихо. Так темно, що ясно видно було, як у щілинах між шторами займається сірий світанок.

— Пауло?!

Він схопився зі свого крісла, мов ошпарений; йому привиділося нерухоме тіло, скорчене в кутку дивана.

— Пауло?! Ти…

Тихий схлип.

Гарячково ляпаючи рукою по стіні, він намацав зрештою вимикач. Паула лежала, згорнувшись клубком, обіймаючи чорну чоловічу куртку. Очі в неї були розплющені, абсолютно безсонні очі; Раман обернувся — упаковку стимулятора було надірвано, і половину таблеток наче лизень злизав.

— Я залишила його… вони його… забрали… я б хотіла його побачити, але пізно — вони ж одразу забирають… сон його був глибокий… я б хотіла ще коли-небудь, ще хоч раз його побачити.

Від її спокійного голосу волосся заворушилося в Рамана на голові.

— Він помер, щоб я прожила ці дві доби… І я… знаю, Рамане. Я знаю як. Я все знаю.

Розділ дванадцятий

Вони стояли на сходовому майданчику, де навіть перила навіки просякли сигаретним димом.

Паула нічого йому не обіцяла. Вона нічого не могла запропонувати як плату — вона просто розповіла Саві про своє прохання й замовкла, не відводячи очей.

І мовчала так десять довгих хвилин, поки Сава, примружившись, курив. І закурював другу сигарету від вогника першої.

Що вона, врешті-решт, знала про цього високого хлопця?

Що він здавався їй схожим на пілота космічного корабля? Що вона кохала його захопленим щенячим коханням, а він не пам’ятав її імені й не вітався у ліфті?

Що коли він нарешті її помітив і почав вітатися — їй було вже не до того?

Що він прийшов до неї на весілля і на п’яну голову бурмотів про втрачені можливості?

Чого вона від нього очікує?..

— Чорт, — сказав Сава гірко. — Ти, Пауло… на тобі ж лиця нема. Може, в кафе?..

Вона заперечливо похитала головою.

— Чорт, — повторив він стурбовано. —