Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Вілле… — почала я. — Ти можеш. Ти…

— Ні, — у цьому слові прозвучала металева нотка. — Я не можу.

— Я не розумію.

— Я не хочу втягуватися в це.

— М-м… я думаю, тобі треба в це встрявати.

— Я не можу це зробити, бо я не можу… — Він ковтнув слину. — Я не можу бути чоловіком, яким я хочу бути з тобою. І це означає, що… — Він глянув просто мені в лице. — Це стає… іще одним нагадуванням того, ким я не є.

Я не відпустила його обличчя. Я схилила голову так, що доторкнулася до його голови, так, що наше дихання змішалося, і я промовила тихо, так, що тільки він міг мене чути.

— Мені байдуже, що ти… що ти, на твою гадку, можеш чи не можеш робити. Це не є добре чи погано. Щиро… Я розмовляла з іншими людьми в такому становищі, і… існують речі, які можуть бути можливими. Спосіб, щоб ми обоє були щасливі… — Я почала трохи затинатись. Я почувалася навіть трохи дивно, ведучи цю розмову. Я глянула йому в очі. — Вілле Трейнор, — мовила я ніжно. — Ось що. Я думаю, ми можемо.

— Ні, Кларк, — почав він.

— Я думаю, ми можемо робити всякі речі. Я знаю, що це не звичайна історія кохання. Я знаю, що існує безліч причин, через які мені не слід казати те, що я зараз кажу. Але я кохаю тебе. Кохаю. Я знала це, коли покинула Патрика. І я думаю, що ти мене теж трохи любиш.

Він не говорив. Його очі дивилися в мої, і в них був величезний сум. Я відгорнула волосся з його скронь, ніби таким чином могла забрати його печаль, і він схилив голову й притулився до моєї долоні. Вілл ковтнув слину.

— Я повинен тобі щось сказати.

— Я знаю, — прошепотіла я. — Я знаю все.

Вілл зупинився на півслові. Повітря навколо нас здавалося нерухомим.

— Я знаю про Швейцарію. Я знаю… чому зі мною підписали шестимісячний контракт на роботу.

Він забрав голову з моєї руки, глянув на мене, потім на небо. Його плечі опустилися.

— Я знаю це все, Вілле. Я знала це місяцями. Одначе, Вілле, будь ласка, послухай мене… — Я взяла його правицю й притулила до своїх грудей. — Я знаю, що ми це можемо зробити. Я знаю, це не те, що вибрав би ти, та я знаю, що можу зробити тебе щасливим. І все, що я можу сказати, це те, що ти перетворюєш мене… ти змінюєш мене так, що я навіть не можу собі в’явити. Ти робиш мене щасливою навіть тоді, коли нестерпний. Я краще буду з тобою — навіть з таким, на твою думку, приниженим, — ніж з кимось іншим у цілому світі.

Я відчула, як його пальці трохи стиснули мої, і це додало мені сміливості.

— Якщо ти думаєш, це надто дивно, як я працюватиму на тебе, то я звільнюся й знайду роботу деінде. Хотіла тобі сказати — я записалася на курс у коледжі. Я багато нашукала в інтернеті, поспілкувалася з іншими хворими квадриплегіками й тими, хто їх доглядає, я багато чого навчилася, дуже багато того, як виконувати цю роботу. Тому я можу це робити й просто бути з тобою. Бачиш? Я подумала про все, усе дослідила. Те, що я тепер така, — твоя провина. Ти змінив мене. — Я мало не сміялася. — Ти перетворив мене на мою сестру. Але я вмію краще одягатися.

Він заплющив очі. Я взяла його обидві руки, піднесла їх до губ і поцілувала. Я відчувала дотик його шкіри, й знала, так, як ніколи раніше не знала, що ніколи його не відпущу.

— Що скажеш? — прошепотіла я.

Я могла б дивитися в його очі вічно.

Він сидів так тихо, що на якусь мить я була не певна, що почула його правильно.

— Що?

— Ні, Кларк.

— Ні?

— Мені шкода. Цього не досить.

Я опустила його руку.

— Я не розумію.

Він трохи почекав, перш ніж відповісти, наче цього разу підбирав правильні слова.

— Цього для мене не досить. Це — мій світ — навіть з тобою. І, повір мені Кларк, моє життя змінилося на краще, відколи ти прийшла. Проте мені цього не досить. Це не те життя, якого я хочу.

Тепер прийшла моя черга відхилитися.

— Річ у тім, що я розумію, що це могло б бути гарне життя. Я розумію, що з тобою могло би бути гарне життя. Але це не моє життя. Я не такий, як ті люди, з якими ти розмовляла. Це зовсім не те життя, якого я хочу. Навіть близько. — Його голос був переривчастий, надломлений. Його вигляд налякав мене.

Я ковтнула слину, хитаючи головою.

— Ти… ти якось казав мені, що ніч у лабіринті не має обмежувати мене. Ти сказав, що я можу вибирати сама, що мене обмежує. Ну, тоді ти не маєш дозволяти цьому… цьому інвалідному візкові обмежувати тебе.

— Але він таки обмежує мене, Кларк. Ти мене не знаєш, зовсім не знаєш. Ти ніколи не бачила мене до цього. Я любив своє життя, Кларк. Справді любив його. Я любив свою роботу, подорожі, речі, які в мене були. Мені подобалось їздити на мотоциклі, стрибати з будівель. Мені подобалося громити людей в ділових угодах. Мені подобалось любитися. Багато любитися. У мене було насичене життя. — Його голос підвищився. — Я не створений, щоб існувати в цій штуковині, і саме вона тепер обмежує мене в усіх цілях і намірах. Це єдина річ, яка мене обмежує.

— Але ти навіть не даєш жодного шансу, — прошепотіла я. Мій голос застряг у мене в грудях. — Ти не даєш мені шансу.

— Не йдеться про те, щоб дати тобі шанс. Я дививсь, як протягом цих шести місяців ти ставала геть іншою людиною, яка тільки починає бачити свої можливості. Ти не в’являєш, яким щасливим це мене робило. Я не хочу, щоб ти була прив’язана до мене, до моїх лікарняних зустрічей, до обмежень мого життя. Я не хочу, щоб ти проминула всі ці речі, які хтось міг би дати тобі. І, егоїстично, я не хочу, щоб коли-небудь ти на мене дивилася й відчувала найменше розкаяння чи жаль, що…

— Я б ніколи так не подумала!

— Ти не знаєш того, Кларк. Ти уявлення не маєш, чим це закінчиться. Ти уявлення не маєш, що відчуватимеш навіть через шість місяців. І я не хочу дивитись на