Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

тебе щодень, бачити тебе оголеною, дивитись, як ти ходиш у флігелі в своїх божевільних сукнях і не… не бути спроможним зробити з тобою те, що я хочу. О, Кларк, якби ти знала, що я хочу зробити з тобою просто зараз. І я… не можу жити, знаючи це. Я не можу. Я не такий. Я не можу бути чоловіком, який лише — приймає.

Він опустив очі на свій візок і проказав тремтливим голосом:

— Я ніколи цього не прийму.

Я почала плакати.

— Будь ласка, Вілле. Будь ласка, не кажи так. Просто дай мені шанс. Дай нам шанс.

— Цить. Просто послухай. Ти, з усіх людей… Послухай, що я кажу. Це… сьогодні… найкраще, що ти могла зробити для мене. Те, що ти мені сказала, те, що ти зробила, привізши мене сюди, знаючи, так чи інак, яким заплішеним дурнем я спершу був, те, що ти змогла знайти щось, щоб полюбити. Це мене вражає. — Я відчувала його пальці близько біля своїх. — Мені потрібно й тут закінчити. Більше жодного візка. Жодної пневмонії. Жодних болючих кінцівок. Більше жодного болю та втоми, коли прокидаєшся щоранку й хочеш, аби день вже закінчився. Коли ми повернемося, я все ще маю намір поїхати до Швейцарії. І, якщо ти справді мене кохаєш, Кларк, а ти кажеш, що так, зроби єдине, що зробить мене щасливішим, — поїдь зі мною.

Я відкинула голову.

— Що?

— Краще, ніж є, не буде. Шанси тільки на те, що мені ставатиме гірше, й моє життя, таке обмежене, як зараз, буде ставати ще меншим. Лікарі так і сказали. Мені загрожує купа ускладнень. Я це відчуваю. Я не хочу більше болю, не хочу бути в пастці у цьому візку чи залежати від когось або боятися. Тому прохаю тебе — якщо ти відчуваєш те, що кажеш — тоді зроби це. Будь зі мною. Дай мені такий кінець, на який я сподіваюся.

Я з жахом дивилася на нього, в мене у вухах пульсувала кров. Я заледве це розуміла.

— Як ти можеш мене про це прохати?

— Я знаю, це…

— Я кажу тобі, що кохаю тебе й хочу побудувати з тобою майбутнє, а ти прохаєш мене поїхати й подивитись, як ти будеш себе вбивати?

— Пробач. Може, це звучить незрозуміло, але в мене немає такої розкоші, як час.

— Що? Що? Невже ти й справді забронював місце? Чи є якась зустріч, яку ти боїшся пропустити?

Я бачила, що люди в готелі зупинялися, либонь, чули наші підвищені голоси, але я не зважала.

— Так, — мовив Вілл після паузи. — Так, є. Я проконсультувався. У клініці вважають, що я для них підходжу. І мої батьки погодились на тринадцяте серпня. Ми повинні вилетіти за день до того.

Мені закрутилася голова. Лишилося менш ніж тиждень.

— Я в це не вірю.

— Луїзо…

— Я думала… я думала, що зміню твою думку.

Він схилив голову й глянув на мене. Його голос звучав лагідно, а в очах була ніжність.

— Луїзо, ніщо не могло змінити мою думку. Я обіцяв батькам шість місяців, і це те, що я їм віддав. Ти зробила цей час красивішим, набагато більше, ніж думаєш. Завдяки тобі це перестало бути тестом на витримку…

— Не треба!

— Що?

— Більше не кажи нічого! — Я задихалася. — Ти такий егоїстичний, Вілле. Такий дурень. Навіть якби існувала якась найвіддаленіша можливість того, що я поїду з тобою до Швейцарії… навіть, якщо ти думав, що після всього, що я для тебе зробила, я змогла б так учинити, невже це все, що ти можеш мені сказати? Я розкрила тобі своє серце. А все, що ти кажеш: «Тебе мені замало. І тепер я хочу, щоб ти поїхала й подивилася на найгірше, що можна лише в’явити». На те, чого я боялася, відколи про це вперше дізналася. Ти розумієш, про що ти мене зараз прохаєш?!

Я тепер лютувала. Стоячи перед ним, я кричала, наче божевільна:

— Пішов ти, Вілле Трейнор! Пішов ти! Краще б у мене не було цієї дурнуватої роботи! Краще б я тебе ніколи не зустрічала!

Я розплакалася, побігла на пляж і назад до своєї готельної кімнати, подалі від нього.

Його голос, який мене кликав, ще довго дзвенів мені у вухах після того, як я зачинила двері.

24

Немає нічого бентежливішого для перехожих, як благання чоловіка в інвалідному візку до жінки, яка мала б його доглядати. Це, мабуть, не той випадок, коли можна сердитися на свого опіканця з обмеженими можливостями. Надто коли він не може поворушитися й ніжно промовляє: «Кларк. Будь ласка. Просто ходи сюди. Будь ласка».

Але я не могла. Я не могла дивитись на нього. Натан (він був досі нетвердий на ногах після похмілля) упакував усі Віллові речі, і я зустріла їх обох у вестибюлі наступного ранку. Від того моменту, коли ми мали бути в компанії одне одного знову, я відмовилася мати щось спільне із Віллом. Я була розлючена й нещасна. У моїй голові лунав наполегливий розлючений голос, що вимагав бути якнайдалі від Вілла. Поїхати додому! Ніколи його не бачити!

— З тобою все гаразд? — запитав Натан, з’явившись біля мого плеча. Щойно ми прибули в аеропорт, я відразу відійшла від них до стола реєстрації.

— Ні, — відповіла я. — І я не хочу про це говорити.

— Похмілля?

— Ні.

— Це означає те, про що я думаю? — Він раптом спохмурнів.

Я не могла говорити. Я кивнула, я бачила, як його щелепа на мить заклякла. Хоча він був сильніший за мене. Зрештою він був професіонал. За кілька хвилин він повернувся з Віллом, показуючи йому щось побачене в журналі та обговорюючи з ним перспективи якоїсь футбольної команди, відомої їм обом. Дивлячись на них, ви не дізнаєтеся про важливість новини, якою я щойно поділилася.

Я спромоглася знайти справи для себе на весь час очікування на летовищі. Знайшла тисячі маленьких завдань, які треба було виконати, узявшись за багажні етикетки, купівлю кави, перегляд газет, зрештою похід у туалет, кожне з яких означало, що мені не треба було дивитись на нього, не треба було з ним розмовляти. Проте час від часу Натан зникав, і ми залишались наодинці, сидячи одне біля одного. Невелика відстань між нами бриніла невимовленими докорами.

— Кларк, — починав він.

— Не треба, — обривала я його. — Я не хочу з тобою говорити.

Я сама дивувалася, наскільки холодною можу бути. Поза сумнівом, я здивувала стюардес. Я бачила, як вони під час польоту обговорювали