Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

прибув на обід, оголосивши, що замовив мені курс дайвінгу для початківців на півдня.

Я не могла вдало розпочати. Вілл і Натан сиділи поруч з басейном, у той час як мій інструктор намагався переконати мене, що я буду й далі дихати під водою, проте усвідомлення того, що вони дивились на нас, робило мене безнадійною. Я не тупа — я розуміла, що кисневі балони в мене за спиною забезпечать роботу моїх легенів, що я не потону, — але щоразу, коли моя голова опускалася під воду, я панікувала й виривалася на поверхню. Моє тіло наче відмовлялося повірити, що воно все ще дихатиме під кількома тисячами галонів найкращої хлорованої води Маврикію.

— Не думаю, що я це можу зробити, — сказала я, коли з’явилась усьоме, бризкаючись слиною.

Джеймс, мій інструктор із дайвінгу, глянув позад мене на Вілла й Натана.

— Я не можу, — сказала я роздратовано. — Це просто не для мене.

Джеймс обернувся спиною до них обох, поплескав мене по плечу та показав у бік чистого моря.

— Для декого насправді легше там, — мовив він тихо.

— У морі?

— Деяким людям легше пірнати в морську глибінь. Нумо. Вийдімо на човні.

Сорок п’ять хвилин по тому я дивилась на яскраво розфарбовані пейзажі, сховані під гладінню, забувши про страх, що мій кисень може підвести, що, всупереч усім фактам, я потону й помру під водою, навіть про те, що я взагалі боялася.

Мене відвернули таємниці нового світу. У безгомінні, яке порушувалося лише моїм перебільшеним диханням, я споглядала косяки крихітних райдужних риб, більших чорно-білих риб, які дивилися на мене чистими допитливими очима, морські анемони, що злегка похитувалися, фільтруючи ніжні потоки свого крихітного незримого вилову. Я бачила віддалені пейзажі, удвічі яскравіші, барвистіші й різноманітніші від того, якими вони були на землі. Я бачила печери та порожнини, де причаїлися незнайомі створіння, віддалені фігури, які мерехтіли під променями сонця. Я не хотіла виходити. Я назавжди зосталася б там, у тихому світі. Лише коли Джеймс став жестами показувати на циферблат свого кисневого балона, я зрозуміла, що в мене немає вибору.

Коли, сяючи, нарешті, підійшла на пляжі до Вілла й Натана, я ледве здужала говорити. У моєму мозку все ще мерехтіли побачені картини, а мої кінцівки ще тягнуло під воду.

— Гарно, га? — запитав Натан.

— Чому ти мені не сказав? — гукнула я до Вілла, кинувши свої ласти на пісок навпроти нього. — Чому ти не змусив мене зробити це раніше? Усе це! Воно було там увесь цей час! Прямо перед моїм носом.

Вілл пильно на мене подивився. Він нічого не сказав, але звільна широко всміхнувся.

— Я не знаю, Кларк. Деяким людям просто неможливо сказати.

Тієї останньої ночі я дозволила собі напитися. Це було не тільки тому, що наступного дня ми вирушали. Я вперше справді відчула, що з Віллом усе добре, і могла розслабитися.

Я вдягнула білу бавовняну сукню (моя шкіра засмагла, й тепер, одягнувши біле, я не ставала автоматично схожою на труп, замотаний у саван), взула сандалі з ремінцями, і коли Надил дав мені яскраво-червону квітку, допомігши почепити її у волосся, я не поглумилася з нього, як зробила б це тиждень тому.

— Ну, здорова, Кармен Міранда, — сказав Вілл, коли я зустріла його в барі. — Хіба ти не чарівна?!

Я вже хотіла якось насмішкувато відповісти, а тоді зрозуміла, що він дивиться на мене зі справжнім задоволенням.

— Дякую! — відповіла я. — Ти теж не надто занедбаний.

У головному готельному комплексі була дискотека, тому незадовго до десятої години — коли Натан пішов до Карен — ми рушили на пляж, у наших вухах грала музика, а приємний шум трьох коктейлів пом’якшував мої рухи.

О, там було так гарно! Ніч була тепла, легенький вітрець доносив запахи барбекю, теплих масел на шкірі, слабкий запах солі з моря. Ми з Віллом зупинилися біля нашого улюбленого дерева. Хтось розводив вогонь на пляжі, мабуть, щось готували, і все, що лишилося, — купка розжареного вугілля.

— Я не хочу їхати додому, — сказала я в темряві.

— Це місце важко покидати.

— Я не думала, що такі місця існують за межами фільмів, — сказала я, повернувшись до Вілла обличчям. — Це змусило мене замислитися про те, що ти, мабуть, казав правду за все інше.

Він усміхався. Його обличчя здавалося розслабленим і щасливим, він примружився, дивлячись на мене.

Я глянула на Вілла, і цього разу вперше без внутрішнього страху.

— Ти радий, що приїхав? — запитала я непевно.

Він кивнув.

— О, так.

— Ха! — Я махнула рукою.

І потім, коли хтось умикнув музику біля бару, я скинула взуття й почала танцювати. Це звучить нерозумно — така поведінка, через яку наступного дня можеш ніяковіти. Але там, у чорнильній темряві, наполовину п’яна від нестачі сну, з вогнем і повсюдним морем, з неосяжним небом, зі звуками музики, з усміхненим Віллом, я не могла визначити, чим таким виповнювалося моє серце, але мені просто треба було танцювати. Я танцювала, сміючись, не соромлячись, не турбуючись про те, що нас хтось бачить. Я відчувала погляд Вілла, і я знала, що він знав, — це була єдина можлива реакція на останні десять днів. А бодай йому!.. На останні шість місяців.

Співанка закінчилась, і я впала, задихана, біля його ніг.

— Ти… — сказав він.

— Що? — Моя усмішка була грайливою. Я була нестійка, наелектризована. Я практично не відповідала за свої дії.

Він похитав головою.

Я повільно звелася на босі ноги, підійшла до самісінького візка, а тоді ковзнула йому на коліна, так, що моє обличчя було на відстані декількох дюймів від його. Після попереднього вечора це якось не видавалося такою різкою зміною.

— Ти… — Його сині очі, які мерехтіли від вогню, задивилися в мої. Він пахтів сонцем, багаттям і чимось різким і цитрусовим.

Я відчула, як щось пом’якшилося глибоко в мені.

— Ти… щось особливе, Кларк.

Я зробила лише те, про що могла думати. Я схилилася й доторкнулася губами до його губів. Він завагався, лише на якусь мить, а потім поцілував мене. І на якийсь час я забула про все: мільйон і одну причину, чому не слід цього робити, свої страхи, чому ми взагалі тут. Я цілувала його, вдихаючи запах його шкіри, відчуваючи його м’яке волосся під своїми пальцями, і, коли він поцілував мене у відповідь, усе зникло — були тільки Вілл і я, на острові, який розкинувсь ніде, під тисячею сяючих зір.

А потім він одсахнувся.

— Я… вибач. Ні…

Я розплющила очі й провела рукою