Яцек Денель - Матінка Макрина

приймав; відчуваю, як піднімає мене з постелі, як я пролітаю над столиком, над лимоном, що на блюдечку лежить, над ножиком з дерев’яною ручкою, і в осяйному світлі ми стоїмо тепер одне навпроти одного, і я кажу: Ісусе Наймиліший, Ти мені свої рани показуєш, що спливають святою кров’ю, а я Тобі показую свої, і так стоїмо ми одне навпроти одного, і кров Твоя в мої рани капає, а моя — у Твої, і прощаєш Ти мені все, бо це наші спільні рани, і пронизали цвяхи мої долоні та стопи мої, і наближається спис до серця, де тільки кров — і жодної води.

Варшава,

2.07.2009—23.06.2014

Цитати

Макрина — це [польська шляхтянка в новому Єрусалимі] щось на кшталт Яна-Хризостома Пасека[139] в ангельській подобі.

Ні фальшу, ні підступу нема. Свята пасекуватість. Шляхтянка в небесному світлі.

Це ціла драма — Макрина, Адам і Єловицький. Благословенна і проста, титан, що прагне штучних чудес, і прозаїчний, посередній та порожній чоловічок. Я б міг трагедію про цих трьох людей написати.

Зиґмунт Красінський

*

Я задрижав — так та свята повстала,

І з жестом тим палким отак стояла,

І польським духом про усе співала,

І в слові пломенистому зростала.

Юліуш Словацький

*

У матінці Макрині я бачу символ Польщі. [ці слова наводить Єловицький]

Якби ти одного разу почув зойки матері-польки, то втратив би сон. У Макрині зосереджено скаргу народну. На її обличчі викарбувані страждання Вітчизни.

Страх, страх, яка то черниця — навіть поглянути на неї страшно.

Адам Міцкевич

*

Моїм імператором є

1) дух Епохи;

2) найстарший у Народі громадянин [князь Чарторийський];

3) найстарший у слові народному віщун чи пророк [Міцкевич];

4) Матінка Макрина Мечиславська — коли вони разом, то не моя справа, то їхній рахунок — що мені до того?

Ципріян Каміль Норвід

Від автора

Демаскування Макрини науковцями та письменниками відбувалося в кілька етапів. Уже за її життя з’явилися несміливі критичні голоси. Після смерті черниці Пій IX у приватній розмові з Єловицьким сказав: Бідна Макрина, щось не так у неї з головою було. А коли о. Кайсевича попросили про некролог, він відповів: Про Макрину я ні говорити, ні писати нічого не збираюся […]. Вона була канонізована вже за життя у кредит, а тепер про неї слід мовчати. Однак агіографічна індустрія працювала, протягом усього XIX століття виходили нові редакції «Історії Макрини Мечиславської, ігумені мінських василіянок, про їхнє семирічне переслідування за віру», а ще в «Легіоні»[140] Виспянського — за Словацьким — Макрина є святою мученицею.

Певні сумніви щодо цієї історії мав уже перший історик згромадження змартвихвстанців, тобто о. Павел Смоліковський, але злам відбувся лише після виходу брошури о. Яна Урбана «Макрина Мечиславська у світлі істини» (Краків, 1923). Трохи згодом, спираючись на його розвідку, Антоній Васьковський видав «Макрину, драму в п’яти актах із прологом» (Краків, 1929; прем’єра 12 травня 1932 року на сцені краківського Театру Словацького). Сам Урбан до цього твору поставився стримано: Васьковський інсценізував [Макрину] в іншій [аніж Словацький і Виспянський] ролі — знаряддя сатани з метою компрометації католицизму та Польщі брехливими історіями. Свого часу я висловився, що думаю про таке «надприродне» розуміння постаті Макрини. Я вважаю, що вона не заслуговує на цю макіавеллістичну роль. Можливо, до неї якийсь дослідник підійде ще з методом психоаналізу, намагаючись розплутати психологічну загадку настільки тривалого обману людей. Свідома брехня? Істерія? Роздвоєння свідомості? Самонавіювання? Менше з тим. Для історика польських страждань Макрини Мечиславської не існує. Про неї треба забути. І вже слід рішуче припинити розповідати людям про її «мучеництво» заради їхнього релігійного піднесення.

Попри переломну публікацію Урбана, не бракувало й захисників «мучениці», особливо на еміграції, що, можливо, є менш дивним, якщо пригадати історію польсько-російських відносин XX століття. 1936 року агіографічне житіє Макрини уклав о. Альфонс Єнджейовський («Мати Макрина Мечиславська, василіянка, остання ігуменя мінських василіянок і засновниця монастиря Святого Василія Великого в Римі. Мучениця за віру та народна героїня»; накладом «Католицького Путівника» в Новій Британії, штат Коннектикут, США), а в середовищі лондонської еміграції статті з метою її «реабілітації» з’являлися друком ще до кінця сімдесятих років. Однак слід визнати, що з часом Макрина, по суті, була забута й тепер про неї знають, напевно, лише окремі шанувальники польського романтизму. А шкода, бо — і тут я з о. Урбаном не погоджусь — Макрина повинна існувати для «історика польських страждань» так само, як і мученики релігійного й національного канону.

Хоча велика частина цього роману й з’явилася на основі історичних текстів, слід пам’ятати, що вони були лише матеріалом, добривом, а збудована з них реконструкція не є науковим текстом і також не висуває претензій на те, аби сказати «правду» про Макрину. Це літературний, а не історичний текст.

Монологи Макрини, що описують її вигадане життя, ґрунтуються на чотирьох її відомих свідченнях: найдовшому, тобто на виданій у Римі брошурі «Історії Макрини Мечиславської, ігумені мінських василіянок, про їхнє семирічне переслідування за віру», на записаній Словацьким поемі «Розмова з матінкою Макриною Мечиславською», на першій, познанській версії свідчень (збереженій у курніцьких списках) і, врешті-решт, на занотованому о. Єловицьким короткому, особливому «спогаді» з часів її дитинства, який, на жаль, швидко обривається. Усі ці свідчення відрізняються одне від одного в деталях, іноді дуже серйозно. В історію Макрини також вбудовано — іноді на правах цитати, іноді як приховані цитати — слова з листів засновників ордену змартвихвстанців: отців Семененка, Кайсевича, Єловицького, а також висловлювання інших осіб, що наводяться ними.

На жаль, особисті папери Мечиславської після її смерті цілковито були спалені її сестрами, що ми знаємо з нотатки Єловицького (недатованої, але повсталої між смертю Макрини 1869 року та смертю самого Єловицького через вісім років). Частину документів (її власні листи та багату кореспонденцію від людей з усього світу, що благали про молитву) Єловицький у тій самій нотатці обіцяв віддати Польській бібліотеці, він також згадує про численні листи, якими Макрина обмінювалася з о. Лєдуховським, згодом кардиналом. До цих документів мені, на жаль, дістатися не вдалося: у Польській бібліотеці їх немає і начебто ніколи не було, натомість познанська курія не відповіла ні на мої листи, ні на листи хранителів Національної бібліотеки.

Мені відомі лише чотири листи Макрини. Один із них надрукував Станіслав Піґонь («Pamiętnik Literacki», 1920), два цитує in