Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

Підопічний зажурено опустив свою голову:

- Я просто хотів провести із ним більше часу… Показати нашу академію, похвалитися… Переночувати разом… - тихенько зізнався.

- Переночувати? – почув це старший. – Ти можеш розказати про нашу академію, описати її словами, але не приводити його сюди. А щодо ночівлі… - перевів погляд на одномісне ліжко, де лежала помаранчева риба. – Ви сюди все одно б не помістилися. Та і Вайо могло б захитати, - опустив очі до хлопця. – Влаштуємо вам ночівлю, - із посмішкою похлопав його по плечу. – Але не тут. Дізнайся у Вайо, коли його вчитель вільний. Я пропоную ніч з суботи на неділю. Якщо ми зустрінемося десь після п’ятої, то в нього буде достатньо часу на інших своїх духовних синів. Переночуємо у місті, а у неділю повернемося. Як тобі така ідея?

Хаол здивовано вирівнявся, поглянувши на чоловіка:

- Ви дозволите мені переночувати із Вайо?

- Чого б і ні? Ви вже давно спілкуєтеся. Скільки? Місяців…

- Ми з першого серпня разом, - випалив хлопець.

- Прямо з першого серпня? – загадково примружився старший. – На Фестивалі кольорів ви тільки познайомилися, а не…

- Між нами вже тоді промайнула іскра! – з вогнем заявив підліток.

- Хах, добре. У будь-якому випадку, ви вже доволі довго зустрічаєтеся, тож можете і пообійматися уві сні. Нічого поганого від цього не буде, - потішно потер його плече. – А тепер, Хаоле, нумо практикуватися, - відпустив його та пішов до дверей. – Град сам по собі не піде, - почав взуватися.

Підопічний подивився йому в слід, кинув погляд на латаття, схопив теплу накидку, що висіла на гачку біля дверей, та почав надягати теплі чорні шкарпетки.

Через чотири дні настала субота. Хаол проснувся після десятої, поснідав, виглянув на вулицю, з її холодною погодою, та зайшов до наставника, аби взяти порцію корму для рибок. Біля ставка трохи побалакав із друзями, які збиралися грати у настільну гру на балансування і запрошували до себе.

- Я не зможу, - відповідав їм шестикласник у теплій блакитній накидці. – Сьогодні після обіду ми з наставником їдемо до академії Червоної лілії.

- До Червоної лілії? Нащо? – не розумів Войши.

- Погрітися хочуть, - штовхнув його ліктем той третій, що перейшов до восьмого класу.

- Біля вулкану точно тепліше, аніж тут, - погодився дев’ятикласник і зіщулився у свою накидку.

- На побачення їдемо, - похвалився Хаол. – Заберемо Вайо з академії та поїдемо гуляти.

- Із Вайо? Коли ти нас познайомиш? Тільки про нього і говориш, починаючи з літа. Немов інших хлопців більше не існує.

- Хах, а нащо мені інші хлопці, коли є Вайо?

- Діло каже, - задумливо кивнув восьмикласник.

- Та і ви знаєте де академія Червоної лілії? – апелював до цього наймолодший. – Нам до неї їхати хто зна скільки. Я вас познайомлю тільки на якомусь святі, де ми усі пересічемся.

- Тобто на Фестивалі кольорів, - скептично підмітив Войши. – Інші свята не витримаємо або ми, або він.

- Хаха! Сонячна кров! – широко усміхнувся Хаол.

- Ото знайшов об кого погрітися, - нарікали приятелі. – А ми тут мерзнути будемо.

- Хах, колись і ви собі хлопця теплого знайдете!

- Я по дівчатах, - невесело сказав найстарший.

- Та я скоріше із ним щось замучу, - кивнув середній на Войши, - аніж із Вічно сяючим сонцем спільну мову знайду.

- Хаха! Буде і у вас в руках хтось тепленький рано чи пізно! – не сумнішав Хаол.

- Ой, та їдь вже на своє побачення, - роздратовано відвернувся дев’ятикласник. – Зараз знову почнеш свого Вайо розхвалювати, а нас це зовсім не гріє, на відміну від тебе, - похмуро пішов до академії.

Шестикласник провів його веселим поглядом.

Потім була щотижнева медитація у компанії наставника, трохи вільного часу у власній кімнаті, обід і вихід на лісову дорогу, де вчитель Ракор начаклував простеньку самохідну карету, аби не мерзнути у дорозі. Їхати треба було декілька годин.

- Наставнику, - почав Хаол через півгодини, - ми з Вайо домовилися, що його духовний батько підвезе його до Усоки і повернеться назад. А потім знайде нас надвечір, - узяв до рук букет кольорових квітів з паперу, що лежав поруч.

- Добре. До Усоки їхати не так далеко, як до Червоної лілії. Можемо навіть трохи зрізати полями. Скоріше зустрінемося.

- Угу, - поправив хлопець бутони. – Наставнику, як вважаєте, я вже готовий станцювати перед Вайо? – підняв очі до старшого.

- Танець вогню? – подивився той на підлітка, відволікаючись від дороги. – Бути чесним, тобі було б непогано ще попрацювати. Базово ти станцювати вже можеш, але твій танець далекий від ідеалу.

- А якщо я сьогодні станцюю для Вайо, йому сподобається?

- Він це беззаперечно оцінить, однак ти можеш значно краще. Тобі…

- «Не вистачає практики»… - повторив Хаол в унісон, закотивши очі.

- Так, - відповів на це кривляння Ракор.

- Наставнику, але я відчуваю, що сьогодні той самий день, - опустив погляд до квітів і знову поправив пару паперових пелюсток. – Сьогодні якийсь особливий день. День, коли треба щось таке зробити, щоб… Щоб Вайо це запам’ятав. Розумієте? – підняв очі до старшого.

Той огледів свого вихованця і кивнув, піджавши губи:

- Так… Розумію… Ти вже такий дорослий, Хаоле… Ще зовсім нещодавно ляльками бавився, а вже для свого хлопця щось особливе зробити хочеш.

- Я вже давно ляльками не граюся, наставнику, - здивовано видав хлопець.

- Так? І коли ж ти перестав?

Підліток опустив погляд до букету:

- З тих пір, як почав із Вайо активно спілкуватися…

- Хм, - ледь посміхнувся викладач. – Подорослішав ти, Хаоле. І це стосується не тільки твоїх стосунків із Вайо. М? – протягнув до нього руки, немов запрошуючи до обіймів.

Учень подивився на цей жест, відклав букет на вільне сидіння та посунувся до вчителя, обійнявши його за торс.

 До необхідного міста вони прибули ще за дві з половиною години. Знищили самохідну карету, озирнулися. Ракор допоміг своєму підопічному причепуритися та поправив його накидку. Хаол же привів до ладу букет. Щойно усі приготувалися до зустрічі, хлопець зв’язався із Вайо по амулету і погодив з ним конкретне місце зустрічі. Обидва прийшли туди вже за десять хвилин.