Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

Вона досі трохи бліда, але голос уже сильніший, а отже, від початкового шоку вона вже оговталася. Але все одно вона обхопила себе руками й тримається далі від тіла.

— Хтось отруїв його стрихніном, — кажу я. — Який отримали в Белла.

— Белла? Твого першого носія? Гадаєш, він замішаний у цьому?

— Не з власної волі, — кажу я, витираючи своє волосся. — Він надто боязкий, щоб уплутатися в убивство. Стрихнін часто продають у малих кількостях як отруту проти пацюків. Якщо вбивця один зі слуг, замовлення великої кількості можна було замаскувати як потребу доглядати за Блекгітом. Белл не мав би причин щось підозрювати, доки не почали з'являтися трупи. Можливо, це пояснює, чому хтось намагався вбити його.

— Звідки ти все це знаєш? — вражено питає Анна.

— Рештон це знає, — кажу я, стукаючи себе пальцем по лобові. — Кілька років тому він працював над справою, в якій був стрихнін. Огидний випадок. Ішлося про спадок.

— І ти це можеш просто… згадати?

Я киваю, досі думаючи над тим, про що каже це отруєння.

— Минулої ночі хтось виманив Белла в ліс, маючи намір позбутися свідка, — кажу я сам собі. — Але доброму докторові вдається втекти лише з пораненими руками, відірватися від переслідувача в темряві. Пощастило йому.

Анна дивно дивиться на мене.

— Щось не так? — стурбовано питаю я.

— Ти дуже дивно говориш… Це не… Я не впізнала тебе. Ейдене, скільки тебе там досі лишається?

— Достатньо, — нетерпляче кажу я й даю їй лист, що я знайшов у кишені Гардкасла. — Тобі слід побачити це. Хтось хоче, щоб ми вважали, що це зробила Івлін. Убивця намагається гарно все це загорнути та зав'язати бантик.

Вона відриває очі від мене й читає лист.

— А що як ми дивилися на все це неправильно? — каже вона, закінчивши. — А що як хтось хоче вбити всю родину Гардкаслів, а Івлін — лише перша?

— Ти думаєш, що Гелена ховається?

— Якщо вона має хоч трохи розуму, вона б сховалася.

Я дозволяю своїм думкам трохи погратися цією ідеєю, спробувати подивитися на неї під різними кутами. Принаймні, намагаюся. Вона заважка. Надто громіздка. Я не розумію, що може бути з іншого її боку.

— Що робитимемо далі? — питає Анна.

— Мені треба, щоб ти сказала Івлін, що дворецький прокинувся й хоче поговорити з нею особисто, — кажу я, підводячись.

— Але дворецький не прокинувся, і розмовляти з нею не хоче.

— Ні, поговорити з нею хочу я, але спадати на очі Лакеєві мені не хотілося б.

— Авжеж, я піду, але ти в такому разі мусиш доглянути замість мене за дворецьким і Ґолдом, — каже вона.

— Догляну.

— А що ти збираєшся сказати Івлін, коли вона прийде сюди?

— Розповім їй, як вона помирає.

50

Уже 5:42, а Анна досі не повернулася.

Минуло вже три години, відколи вона пішла. Три години непосидливої тривоги, протягом яких рушниця лежала на моїх колінах і опинялася в моїх руках щоразу, як я щось чув, а отже була в моїх руках майже завжди. Я не знаю, як це вдавалося Анні.

Цей будинок ніколи не буває спокійним. Вітер продирається всередину крізь тріщини у вікнах, виє вздовж усього коридору. Балки скриплять, мостини тягнуться, соваються під власною вагою, неначе сторожка — старий чоловік, що намагається підвестися з крісла. Знов і знов я чув наближення чиїхось кроків, але відчинивши двері бачив, що це або незачинена віконниця гупала, або якась гілка стукала по шибці.

Але ці звуки більше не викликали в мене жодної реакції, бо я вже не вірю, що моя подруга повернеться. Через годину свого чатування я переконав себе, що вона просто не може знайти, куди пішла Івлін після прогулянки з Беллом. Через дві години я подумав, що вона може виконувати чиїсь доручення — щоб підтвердити це припущення, я намагався скласти її день, спираючись на наші попередні зустрічі. За її власними словами, вона спочатку зустрілася з Ґолдом, потім з Дербі в лісі, потім з Денсом, а потім забрала мене з горища. Після того вона розмовляла з дворецьким уперше в кареті, по дорозі сюди, залишила Беллові записку в будинку старшого конюха, а потім знайшла Ревенкорта в його приватній вітальні. Після цього була ще одна розмова з дворецьким, але більше я її не бачив аж до нападу Лакея на Денса ввечері.

Упродовж шести днів вона кожної другої половини дня зникала, а я цього не помічав.

Тепер, проводячи в цій кімнаті вже третю годину, коли на шибки тисне темрява, я певний, що вона в біді, і що за цим якимось чином стоїть Лакей. Бачивши її з нашим ворогом, я певний, що вона жива, але це слабо тішить. Не знаю, що Лакей робив з Ґолдом, але це зламало бідоласі розум, і мені нестерпна думка, що Анна зазнає схожого катування.

З рушницею в руці я крокую по кімнаті, намагаючись випереджати на крок свій жах, щоб вигадати якийсь план. Найпростіший вибір — залишатися тут, знаючи, що Лакей зрештою прийде сюди, але таким чином я змарную години, потрібні мені, щоб розв'язати вбивство Івлін. І який сенс рятувати Анну, якщо я не зможу врятувати її з Блекгіту? Попри відчай, я спершу мушу піти до Івлін, довірити Анні подбати про себе самостійно.

Дворецький стогне, його очі розплющуються.

Якусь мить ми просто дивимося один на одного, обмінюючись виною та замішанням.

Залишаючи його та Ґолда без захисту, я прирікаю їх на смерть і безумство, але іншого шляху не бачу.

Коли він засинає, я кладу рушницю біля нього на ліжко. Я бачив його смерть, але не мушу миритися з нею. Моє сумління вимагає, щоб я дав йому хоча б можливість захищатися.

Схопивши зі стільця свій плащ, я йду до Блекгіту, не озираючись.

* * *

Неприбрана кімната Івлін знаходиться саме в такому стані, в якому я її залишив, вогонь прогорів так сильно, що в його світлі майже нічого не видно. Кинувши в камін кілька дровин, я починаю обшук.

Мої руки тремтять, хоча цього разу причиною дрожу є не хтивість Дербі, а моє власне хвилювання. Якщо я знайду те, що шукаю, я знатиму, хто винний у смерті Івлін. Воля буде на відстані простягнутої руки.

Дербі хоч і обшукав цю кімнату раніше, але не мав підготовки та досвіду, які має Рештон. Руки констебля відразу тягнуться до схованок за шафами, навколо ліжка, ноги простукують мостини, шукаючи незакріплену