Микола Олександрович Дашкієв - Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв

Двісті років тому задумав ясновельможний пан Ліщинський прокласти у своєму маєтку “кришталеву дорогу”, — щоб заздрили йому в цілому світі. Аж до наших днів дожили рештки тієї скляної споруди як свідчення дурної пихи кріпосника. А у вільних нащадків колишніх кріпаків-будівельників — мрії величні й світлі. По-різному складається доля героїв повісті, але всіма ними керує одне прагнення — перебудувати й поліпшити наш світ. Автор показує, як у боротьбі — часом дуже складній і важкій — навіть представники наймирніших, здавалося б, професій підносяться до таких висот героїзму, що їм заздрять і космонавти.

© Виталий Карацупа, 2004-2006

На околиці великого промислового міста, там, де від головної магістралі одгалужується неширока зелена вулиця, на березі річки стоїть величезний будинок. Своїм плескатим дахом з поручнями, круглими вікнами центральної вежі й високою радіощоглою на ній він нагадує лайнер, який зайшов далеко в глиб суходолу та й застряв на одному з пагорбків. Ця схожість ще посилюється вночі, коли на щоглі палахкотять червоні сигнальні ліхтарі, а в довколишню тишу з будинку просочується глухий потужний гуркіт. Видається, що ця споруда ось-ось зрушить з місця і попливе. А коли з її вікон враз вихопиться сліпуче фіалкове сяйво, картина стає просто феєричною: немов перед грозою, тріпочуть листям крислаті каштани: полохливо блимають вікнами і ніби аж припадають до землі сусідні будиночки; райдужними діамантами виблискують піщинки та скельця на дорозі. А за межами світла залягає абсолютно чорна оксамитова запона.

Якщо зайти до тієї споруди — побачиш тільки шалене вирування вогню. Полум’я бурхає, поглинаючи все довкола. Стіни й підлога величезного приміщення видаються розжареними до білого. А посеред залу освітленість аж набирає пружності й густини. Фіалкове, жовте, червоне, чорне зливаються воєдино; перебігають якісь тіні, ворушиться щось темне, але що саме — не добереш. Темні окуляри теж не дуже зарадять, — надто великі контрасти яскравості предметів, — проте дещо можна буде розрізнити.

Насамперед у око впаде гігантська, схожа на спрута злагода, яка своїми волохатими товстими кінцівками тримає розжарений диск, що яскравіший за сонце. Біля неї — дві чудернацькі постаті. Закуті в дзеркальну металеву броню, потворні й незграбні, вони дуже скидаються на роботів, якими їх малюють у фантастичних романах. Але ні, це люди: до панцирів припасовано балони з киснем, який роботам ні до чого. А справжній механічний помічник, — достоту схожий на велетенського цвіркуна дистанційний маніпулятор, — стоїть осторонь, не ввімкнений. Мабуть, експеримент надто важливий, щоб покластися на механізми.

Звичайно ж, скафандри вищого термічного захисту обладнано автономними радіостанціями, але тут, поруч К-генератора та шалених вихорів розжареної плазми, всі діапазони забито “білим шумом”. А звуки голосу тонуть у ревінні полум’я, немов піщинки в бурхливому потоці. Не дивно, що дослідники перемовляються на мигах. І хоч які скупі ці жести, з них одразу ж можна зрозуміти, експеримент іде не так як слід і налагодити його не вдається.

Ось один із дослідників роздратовано махнув рукою: кінчай, мовляв! Другий попрямував до розподільного щита, вимкнув рубильник. Вмить припинилося гудіння. Згасло нестерпне сяйво. Тьмяно, тихо, порожньо стало у величезному залі. Тільки під генератором усе ще палахкотів розпечений диск.

Перехід від яскравості й шуму до відносної темряви й тиші засліпив і заглушив дослідників. Та й тривале перебування у важенних скафандрах давалося взнаки. Не промовивши й слова один до одного, вони скинули обладунки, попрямували до крісел у кутку лабораторії. Довго сиділи там, відпочиваючи, — старіший навіть задрімав. І раптом підхопився злякано:

— Сергію Михайловичу, вмикати охолодження? Ми ж прогавимо точку Латишева!

— Байдуже! — сухо відповів молодший. — Що нам отой п’єзотермічний коефіцієнт, коли кристамуліт має теплопровідність металу?! — Він попростував до генератора, узяв кліщами все ще червоний від жару диск завбільшки з перепічку, занурив його у воду. Засичала пара, заклубочіли білі хмарки та й розвіялися враз. А диск од цієї купелі набув зеленкувато-сірої напівпрозорості, став виблискувати, наче після ретельного полірування. — Ось так воно, Петре Івановичу. Звелися нанівець три тижні праці!

— Але ж, Сергію Михайловичу, ваш кристамуліт витримує майже п’ять тисяч градусів!

— Мало радості з цього… Ну, гаразд, Петре Івановичу. Перепрошую, що затримав вас. Рушайте додому.

— Та треба ж дати лад у лабораторії, Сергію Михайловичу.

— Ідіть, ідіть, я сам.

Лаборант не опирався, пішов. Та гріх було б його й затримувати: од дев’ятої ранку до десятої вечора і юнакові важкувато, а коли людині ось-ось на пенсію — кожна зайва хвилина праці стає обтяжливою. І все ж прикро на душі. Думається, що коли б лаборантом був хтось енергійніший і молодший — не довелося б чекати завтрашнього дня, аби ще раз пошукати причини, чому ж не вдався дослід, що так успішно почався.

Майже п’ять тисяч градусів витримує створений Сергієм Альошиним кристамуліт, — не існуючий у природі вогнетривкий мінерал. Почувши про таку вогнестійкість кілька років тому, Сергій сам не йняв би віри: тоді недосяжним чемпіоном серед вогнетривів був графіт з точкою плавлення 3800 градусів. Та після сенсаційного відкриття четвертої алотропічної форми вуглецю в усіх країнах світу почалася “гонитва за градусами”. Якщо судити з даних інформаційного бюлетеня, останнім досягненням було 4700. Отож двісті градусів надвишки, які Альошин зумів “вибити” з свого кристамуліту, сенсації вже не справлять.

Потрібне інше: новий вогнетрив повинен “горіти, не згораючи”. Саме таке було дещо розпливчасте за формулюванням — і дуже конкретне за змістом — завдання, яке кандидат технічних наук Сергій Михайлович Альошин одержав від “замовника” — молодого, проте відомого на весь світ ученого. Навіть одне його ім’я вже говорило, що йдеться про термічний захист для космічних кораблів.

“Звуковий бар’єр”, що був найстрашнішим ворогом реактивної авіації на зорі її розвитку, подолали досить легко. Коли у захмарній високості лунає глухий подвійний вибух — це означає, що реактивний літак прорвав невидиму, неймовірно пружну стінку хвильового фронту, і відтепер може мчати вдвічі, втричі, а то й учетверо швидше за звук. Але тут уже на перешкоді стає значно підступніший “тепловий бар’єр”: що більша швидкість корабля, то дужче нагрівається його обшивка від тертя об повітря, і межі цьому нагріванню немає. Коли ракета, повертаючись на Землю з далекого рейсу, входить у атмосферу, вона перетворюється на справжній метеор. Її оболонка нагрівається до десяти тисяч градусів, а такої температури не витримає