Микола Олександрович Дашкієв - Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв

ніякий метал. І навряд чи були б можливі космічні польоти, коли б не знайшовся парадоксальний розв’язок, здавалося б, нерозв’язної проблеми: якщо вже “теплового бар’єру” не подолаєш, то хай його шалене полум’я обгризає ракету… але не з усіх боків, а тільки там, де припасовано заздалегідь приречений на знищення захисний “кожух”! Так ящірка жертвує хвостом заради життя!

З чого та як будуються “кожухи” космічних ракет — кожна країна тримає в таємниці. Загальновідомі лише вимоги, що висуваються до таких вогнетривів: якнайменша теплопровідність при якнайповільнішій швидкості згорання. Ідеальним був би матеріал, який справді горить, не згораючи, і не пропускає крізь себе тепла. Ракета з таким “кожухом” могла б подорожувати в космос не один, а десятки разів.

Ціною наполегливої праці Сергій Альошин, здавалося б, наблизився до розв’язку проблеми. Його ідея була проста й плідна: “ідеальний” вогнетрив має скидатися на листковий пиріг з кільканадцяти мільйонів тонісіньких шарів двох різних матеріалів: жаростійкого, хоч і надто теплопровідного, та доброго термоізолятора, навіть якщо той має нижчу точку плавлення. Обрахунки показали, що при такій конструкції “кожух” згоратиме набагато повільніше, аніж звичайно.

Нещодавно створений Альошиним кристамуліт, як засвідчили ретельні дослідження, залежно від технології виготовлення міг набути чи першої, чи другої з оцих цінних властивостей. Кристамуліт-А був надзвичайно жаротривкий, однак проводив тепло майже як метал. Кристамуліт-Б, у якого відстань між атомами була більша, не витримував атаки надто високої температури: він втрачав міцність, м’якшав, проте не поспішав плавитися, а жадібно поглинав тепло, аж доки не руйнувалися остаточно його кристалічні грати, а це відбувалося не скоро. Обидві видозміни мінералу, як вірні побратими, мали рятувати один одного навіть ціною власного існування.

Так і було, але тільки доти, доки загальна товщина “листкового пирога” становила частки міліметра. Шість тисяч градусів — температуру Сонця! — тонісінький кристамулітовий “млинець” витримував надзвичайно довго, майже десять секунд. Здавалося б, “перепічка” з такого матеріалу вільно витримає кілька хвилин. Та розрахунок не справдився: загальна стійкість досліджуваного зразка значно знизилась, а теплопровідність сягнула за всі припустимі межі. Більше того: під впливом надвисокої температури шаруватість вогнетриву зникла; це був уже не “листковий пиріг” з чорних та рожевих плівок обох модифікацій кристамуліту, а монолітна маса цілком нового, зеленкувато-сірого і напівпрозорого мінералу, який мимохіть доведеться назвати кристамуліт-В.

Три тижні тому цей несподіваний і неприємний результат експерименту Сергій Альошин склав на карб похибок у технології виготовлення шаруватого диска. Зараз він пересвідчився, що йдеться про щось інше, значно складніше. Виникнення третьої модифікації кристамуліту не можна було обгрунтувати теоретично; теорія навіть заперечувала таку можливість, бо піддослідний зразок мусив протягом довгих годин витримувати температуру 3000 градусів, безпечну навіть для кристамуліту-Б. Але сьогодні саме при такій температурі прилади показали, що теплопровідність вогнетриву раптово збільшилась у п’ять разів. Клянучи забарного “цвіркуна” з його недосконалими телепередавачами. Альошин похапцем надів антитермічний скафандр, щоб на власні очі побачити, що там коїться з вогнетривом, але поки добіг до генератора, було вже пізно: диск, якому годилося палати тільки з поверхні, розжарився на всю свою двосантиметрову товщину.

В першу мить видалося: може, генератор розладнався, і кварковий промінь сфокусувався нижче, ніж треба. Але ні — фокусування було досконале, частота імпульсів змінювалася плавно, температурний режим дотримувався точно. Дві години проморочився Альошин удвох з лаборантом, намагаючись докопатися, в чому ж криється причина невдачі, та все марно. І ось тепер перед ним жалюгідний результат тритижневої праці — важкий зеленкувато-сірий диск з вогнетриву, який не годиться навіть для виготовлення лабораторних тиглів, бо коштуватимуть вони дорожче за платинові.

Ще і ще відтворює думкою Сергій Альошин весь перебіг досліду, починаючи з виготовлення “листкового пирога”. Переглядає контрольні стрічки апаратури вакуумного напилення та бланки заключного структурного аналізу шаруватого вогнетриву. Все гаразд, усе в межах норми. То в чому ж річ?

Відповіді на це запитання немає. Кристамулітовий диск мовчить, приховуючи таємницю свого народження. Він значно важчий, аніж видається на перший погляд: надзвичайно твердий — 11 балів за шкалою Мо-оса, прокреслює риску на поверхні алмазу; пружний, стійкий щодо вібрації. Все це непогано. Але, набувши якостей кращих гатунків спеціальної сталі, він запозичив у неї і властивість легко передавати тепло, — та ще й у розжареному стані, коли мав би стати захистом від високої температури. Які ж зміни відбулися в структурі обох модифікацій кристамуліту?

І знову Сергій береться за дослідження одержаного вогнетриву. І знову знизує плечима: складається враження, що кожен шар кристамуліту-Б наче потонув у сусідньому шарі тугоплавкого кристамуліту-А. Як це могло статися при температурі всього лише три тисячі градусів?!

Автоматичний ультразвуковий інтроскоп шар за шаром пронизував своїм променем усю товщину диска, і хоч би цяточка з’явилася на екрані — однорідність мінералу дивовижно висока. Однак це у центрі диска, в зоні максимальної потужності кваркового променя. А скраю?

І ось тут Альошин насторожився: на екрані інтроскопа один по одному почали виникати дедалі більші круги з незмінними чотирма круглими дірочками близько середини.

Що це — химерний утвір теплового руху, ілюстрація до твердження, що згідно з теорією ймовірності атоми — один раз на сто мільярдів років! — можуть випадково згрупуватися в який завгодно предмет?.. Ні, дурниці. Кожне явище має причину і може бути пояснене.

Промінь інтроскопа фокусувався на все більшій і більшій відстані від поверхні диска, і на кожному кадрі обов’язково вимальовувався отой клятий круг з дірочками. Він щось нагадує, але ніяк не пригадаєш, що саме. Мікрометр показує: його діаметр становить дванадцять міліметрів, діаметр кожної дірочки — два. То що ж це таке?

І раптом Альошин зареготав, ляснувши себе по лобі. Гудзик, ось воно що! Звичайний гудзик!

Але він враз урвав сміх, насупився. Гаразд, хай гудзик. Але як ця річ потрапила у кристамулітовий диск?.. Гм, звісно як: короткозорий і неуважний Петро Іванович, лаштуючи підґрунтя для напилення кристамулітових шарів, лишив у вакуумній камері ґудзик з рукава свого піджака? Так, так, — Сергій навіть не торкався диска, аж доки не закінчився весь технологічний цикл. То, може, саме цей нещасний гудзик і послужив каталізатором якогось незнаного процесу, що спричинив невдачу всього досліду?

Навряд чи це припущення мало смисл, —