Маркіян Камиш - Київ-86

 Після аварії на ЧАЕС у 1986 році тотальне відселення мешканців Києва — столиці України і міста-мільйонника, було цілком реальним сценарієм. Як в цьому випадку могли розвиватися події, автор уявив у романі «Київ-86».
Через 30 років після аварії провідник-«сталкер» веде японських туристів до заповітної мети — покинутого Києва, який мріють побачити всі мандрівники на планеті, але наважуються лише одиниці. Ця книга — гарячий поцілунок літа в місті, яке ми могли втратити.

ISBN 978-966-8659-79-9
© Нора-Друк, 2016

Моєму батькові

Джунглі Хрещатика цьогоріч знано розбуялися. Ми топаємо вервечкою, але тримаємо дистанцію, аби чоловий, ламаючи перед собою хащаки, не стьобав гілками по обличчю задніх. Наокі про це регулярно забуває, а Ікумі — страшенно матюкається японською щораз, коли гілка гасить її по щоках. Кажуть, людина ходить зі швидкістю п’ять кілометрів на годину, та у хрещатих хащах ми тоді повзли заледве півтора — аж так все заросло.

Зрештою, я забиваю на ризик і тягну їх на карколомні зламності височіней: вперед і вгору — пожежною драбиною. Плювати, що на даху можуть помітити, зате без клятих чагарів. Ну, майже: там все давно поросло густими мохами і молодими берізками, а у калюжах — рясно плодиться комашня. Наш дах з’єднується з Головпоштамтом, а звідти — зручно втичити на площу Жовтневої Революції.

Ми ночуємо у шикарному номері кинутого готелю „Дніпро“. Я завжди там ночую: готель стоїть на пагорбі і з горішніх поверхів відкривається чудова панорама Міста і широких Дніпрових плес. У номері цілі шибки і здоровенне ліжко, на якому вільно лягають троє.

Ми довго шарилися центром, скидали залізні літери радянських слоганів з дахів і складали з них лайливі слова на проспектах, грали в хокей порожніми пляшками, трухлявими ключками TISA, а потім — поверталися в номер, рубилися в бридж при світлі налобників і нам захотілося втрьох. Ікумі гарна. Говорить мало і завжди японською, я того зовсім не розумію, але не прошу Наокі перекладати. Він спочатку пробував, та невдовзі махнув рукою. Ми трахалися, засинали, прокидалися і знов трахалися. І коли тепер я згадую це — сум і скорбота гасять по маківці обухами. Я не уявляю собі, як таке могло статися, але про все по порядку.

У нас дійсно чудовий номер, настільки, що вони навіть планують лишити чайові на рецепшені. Шкода тільки води нема, а електрики — не шкода. Теплі сполохи свічок і туристичних пальничок у сутінках вечора нагадують про камін і всі ті дрібниці з великої землі, яких тут бракує і без яких водночас так хороше. Ми сидимо у сиґарному диму, втичимо на яскраві зорі за прочиненим вікном, а промені налобних ліхтарів — розсікають джедайськими мечами темряву і ми, з вересками та сміхом, хвацько ними рубаємося. Потім видихаємося, падаємо на диван, лоскочемося, трахаємо Ікумі, знов палимо, вимикаємо ліхтарі, лишаємося серед оксамитового мороку, димової завіси і тиші. Ікумі каже, що пішла приймати ванну, встає і тоне у чорних коридорах готелю: палити у вікно на самоті, думати про щось далеке і незбагненне. Це єдине, що Наокі переклав за останні дні. Єдине, що важливо знати про неї, доки ми тут.

Вони щасливі. Летіли сюди вісім тисяч кеме: ступити на заборонену землю, зануритися в країну цілком реальних небезпек, помирати від утоми серед боліт дорогою до Міста, провалюватися по груди у в’язке багновище іриґаційних каналів, втичити на яскраву пляму Чумацького Шляху, радіти кинутим селам і без упину торохкотіти затворами дзеркальних фотоапаратів, документуючи цікавинки на нескінченно довгому шляху. Вони летіли, аби вгаситися по вені пустками застиглих вулиць, порожніми проспектами і завмерлими площами. Сотні тисяч людей мріяли тут побувати, тисячі пробували дістатися і лише кілька сотень побачили все власнооч. Триста з них привів сюди я. Вони щедро платять за це, а я — можу сплатити аліменти, полагодити мотоцикл і нестримно бухенити, не думаючи про ґастарбайтерство де-небудь у передмістях Праґи.

Сьогодні ми вхопили всі панорами, всі пейзажі і колорити тутешніх хащів. Я показав їм найвіддаленіші закуті смерті і всі колорити закинутого. Своїми ніконами вони відстріляли блискучі плеса Дніпра, підірвані мости і розбиті вітрини пограбованих магазинів.

Зараз я не хочу думати про конспірацію і спокійно променяю джедайським мечем налобника у вікно, демаскуючись. Точно так само, як і ці двоє, які з клієнтів встигли перетворитися на друзів. І у сміхах дурощів, у темрявах кинутого під пронизливим і натхненним зоряним небом я щемко відчуваю, як сильно люблю рідне Місто.

Та назагал ми обережні: не ходимо тротуарами, тримаємось осторонь проспектів і жахаємося шурхотів. Ми на взводі навіть нічними тишами і нам є кого боятися. Нас тут нема, є тільки зорі над нами і хащі навколо. Є тільки тіні висоток і стиглі яблука, важкі серця червоних плодів, які тягнуть гілки донизу і спекотним серпнем то наше спасіння.

Ми помираємо від спраги, повземо Хрещатиком і я калічною англійською травлю Наокі, що тут колись була річка, а потім — її безжально закатали в асфальт. І від слова «річка» розріз його очей ширшає…

Ми доповзаємо до яблуні і загуслі слини японців, їхня палка спрага — велять запихатися соковитим спіллям, навіть не обтираючи плоди. Вони нагрібають повні пазухи і не цікавляться як то шкідливо, як ті гігантські і соковиті щастя гарячим полуднем зашкодять, і скільки причин-пухлин зачаїлося всередині. Я теж пригощаюся — в голові прояснюється: спрага відходить і я втичу на гарнелезний животик Ікумі, яка накладає яблука у пелену футболки, ніби кенґуру збирає в кишеню дитинчат. Вона дивиться на мене, а її підборіддям стікає тоненька цівка яблуневого соку.

Клац!

Вилазить фотка. У Ікумі падає щелепа, Наокі — давиться яблуком. Мій Polaroid. Спрага миттєво забута, очиська хижо звужуються і японці сунуть на мене: забрати фотик, полапати знову своє голомозе дитинство, облизати досхочу ностальгію моментальних фото, ще раз пустити слинку і піти, нарешті, в готель. Вони штовхаються, яблука з футболки Ікумі падають і котяться землею, світить Сонце. Клац!

Нам час: ліниво обстежити Жовтневу площу, звернути до Лєнкому, пірнути в „Дніпро“, втичити на панорами міста і вирубитися після фляндру віскі. Ми шаримося біля хрещатих фонтанів, загризаючи втому і нудьгу соковитими яблуками. Тут все підготовлено до параду, який не відбувся. Параду, на який в останню мить не вигнали людей. На ті свята партія дозволила відпочивати цілих чотири дні, — Місто відпочиває досі.

Святкова трибуна біля Будинку профспілок просіла і вкрилася молодою паростю. Я розказую японцям, наскільки козирним було це місце,