Маркіян Камиш - Оформляндія або Прогулянка в Зону

«Оформляндія...» – емоційний вимір Чорнобильщини, занурення у світ нелегальних туристів-«сталкерів».
В книзі ви не знайдете стандартних описів Зони, нудних історичних викладок і роздумів над істинними причинами Чорнобильської аварії. Тут – погляд зсередини на явище нелегального туризму в Чорнобильську Зону відчуження. Тут — смарагдові болота, міліцейські засідки, і збиті до кривавих мозолів ноги. Тут загрозливі зливи нічної Прип’яті та світанкові чари Полісся. Тут спроба відповісти на питання, що коїться в душі людини, яка роками і потай досліджує заборонену землю.

Маркіян Камиш

ОФОРМЛЯНДІЯ АБО ПРОГУЛЯНКА В ЗОНУ 

Оформляндія або Прогулянка в Зону

Для Фламінго

Наснаженi оптимiзмами утопiчних гасел i мазафаками химерної радянської суперграфiки, ми будували Мрiю. I у погонi за нею знайшовся Рiг уседостатку — енергiя мирного атома, панацея народного господарства i орiєнтир на шляху до яскраво-червоного, комунiстичного завтра. Iз захватом вiд власної могутi, зi свiтлою вiрою у найкраще, ми будували атомнi станцiї по всьому СРСР.

I одна з найпотужнiших звалася Чорнобильською. Її мiсто-супутник розрослося i зразково-показовим прикладом височiли охайнi висотки, майорiли гордовито гiгантськi лозунги на дахах i галасно гралася малеча на затишних дитмайданчиках.

У мiстi вiдкрили супермаркет i ресторан, а об'яви: «Мiняю квартиру в Одесi на квартиру в Прип'ятi», — нi у кого не викликали подиву. Атомоград виглядав космо-фантастикою серед полiської глушини: все обiцяло швидкий рiст, подальший благоустрiй i шаленi перспективи. Навiть набережну будувати збиралися: з мостами, лiхтарями i пасторалями. Вже закладали новi блоки електростанцiї i апофеоз щастя-радостi маячив на горизонтi.

Аж поки не йобнуло i четвертий енергоблок не розворотило до бiсової мами. Чорнобильщина засяяла Зiркою Полин, перетворилася на отруйний смарагд у коштовнiй дiадемi Полiсся. Суворе похмiлля дiйсностi пiсля довгих рокiв солодких мрiй. Закон ями: скiльки нагору не дерись, на дно впадеш за мить.

Але хоробрi пожежники загасили реактор, вiдважнi вертольотники закидали пекельне жерло свинцем i бором. Вiдчайдухи-лiквiдатори з чистими серцями розгребли найбруднiшi завали на свiтi, збудували Саркофаг i пiшли.

Пiшли, отримавши свої дози, свої проблеми зi здоров'ям, свiй рак, чорнобильськi посвiдчення категорiї «А», «В» i далi за списком. Їхнi дiти отримали право задурно кататися диттаборами i шкiльнi прiзвиська штибу «чорнобилець». Країна отримала шматок територiї розмiром з Люксембург, на якому людям жити не можна.

Мiсто Прип'ять i все навколо — евакуювали вiдразу. Обнесли Заборонену Зону колючим дротом i вояки пильно патрулювали: хижо гасали на БТР-ах у пошуках мародерiв, але буремнi дев'яностi жахнули сильнiше за реактор i кордони Зони ослабли.

Тодi i з'явилися першi нелегали: потрiпанi алконавти цупили консервацiю з погребiв у селах на околицях Зони, тiкали вiд патрулiв аби за тиждень знову прийти, пiйматися i отримати свiй аж нiяк не умовний термiн. Чорнобильщину заполонили вiдчайдухи, бомжi, дезертири, мародери i збіглі зеки. Ховалися в селах мiсяцями, гризли гнилi яблука i мрiяли пересидiти тут всi скрути на свiтi. Зона тодi дiйсно стала тим небезпечним мiсцем, про яке нинi пише жовта преса.

Траплялися хiппi. Випливали поодинокi згадки в газетах про дiтей-квітів: тi смiючись купалися в рiчках, попадалися мiлiцiї i виганялися подалi iз суворими настановами бiльше нiколи, бiльше нi разу. Столична шпана теж заскочувала — мародерити настiннi годинники в Прип'ятi i парити їх на Андрiївському узвозi. Тодi ще ганяли по венi i тягали з собою стволи. Потiм пiшли — спопелилися у вихряві вiнтячого драйву i стали цiлком нормальнi сiмейнi люди: власники дрiбного бiзнесу i люблячi батьки тих, хто нинi засирає фотками снiданкiв вашi френдлєнти.

Були i одинаки: не лишали слiдiв i пили хороший коньяк. Ловили рибу в рiчках просто заради Сонця в ясному небi: плювати, що тут нiхто не живе i можуть схопити. Аж ген пiдросло поколiння ровесникiв Аварiї. Для них Зона стала землею спокою i застиглого часу.

Я — один з них.

***

Що нинi Чорнобильська Зона? Для когось — страшна згадка з напiвзабутого дитинства, зi щасливої радянської юностi, коли за кiлька днiв життя сиплеться на друзки, i сам ти, i всi твої сусiди — розбiгаєтесь свiтом шукати новi домiвки на автобусах евакуацiї. Для когось Чорнобильська Зона — радiоактивне гiвно, яке розгрiбаєш у травнi вiсiмдесят шостого. Для когось — Terra Incognita, сповнена мiфами про зомбi i вiйськових на темно-зелених БТР-ах. Для когось — офiцiйнi екскурсiї, на яких нахабнi комерсанти пiд пафоснi промови заробляють на розґавлених туристах. Для когось — локацiї вiдомої комп'ютерної гри про суворих мужикiв iз автоматами Калашникова, якi хавають тушонку i перемотують бинтами дiрки вогнепалу серед туману ранкових болiт. А у когось все взагалi погано, i Зона для нього — мiсце подiй фiльму «Chernobyl Diaries».

У мене — ще гiрше. Для мене Зона — мiсце релаксу. Замiсть моря, Карпат, териконiв, замiсть пересипаної засмаглими шалавами i залитої прохолодним мохiто Туреччини. Разiв двадцять на рiк я — нелегальний турист у Чорнобильську Зону, сталкер, пiшохiд, самохiд, iдiот, — називайте як хочете. Мене не помiчають, але я — є. Я — iсную. Майже як iонiзуюче випромiнювання. Як це виглядає? Я збираю рюкзак, приїжджаю до колючого дроту i розчиняюся в темрявi полiських лiсосмуг, просiк i соснових ароматiв, зникаю серед паморочливих хащ, i нiхто, нiзащо на свiтi мене не помiтить.

Це про сталкерiв. Не тих, якi збирають дитячi протигази бомбосховищами районного значення, не тих, якi фотографують засцянi недобудови в житлових масивах. Про iнших. Про хлопцiв i дiвчат, яким не осоромно закинути за плечi рюкзак i топати холодними дощами до покинутих мiст i сiл, де можна напиватися бюджетною водярою, бити шибки порожнiми пляшками, матюкатися вкрай голосно i утинати iншi штуки, якi рiзнять мiста живi i мертвi. Про тих, хто не боїться радiацiї i не гребує пити з отруйних струмкiв i озер. Про тих, хто робить класнi фотки з прип'ятських дахiв, якi потiм потрапляють до National Geographic i Forbes.

*** 

Iнодi я думаю, що нас не iснує. Нема цих сорока чоловiк, якi регулярно тиняються чорнобильськими болотами. Ми були, та давно розчинилися серед трясовин, розклалися на ряску, комиш i сонячне свiтло. Ми привиди болiт, ми тиснемо руки бiлобрисим нацистам, до яких ще не дiсталися археологи. Вони пригощають нас цигарками Rheni, насипають у кишенi патронiв i тихо шепочуть напутнi слова.

Нас навiть мухи не помiчають: кружляють навколо, дзиґотять у своїх справах i облiтають стороною. Ми — тьмяний вiдблиск телебрехнi у головах спiввiтчизникiв, просто купа байок про радiацiю, зомбi i телят з трьома головами. У млявих нiчних сутiнках ми годинами шукаємо броди крiзь непролазнi болота, а вдень — тягнемося по пояс у п'явках.

Я щойно повернувся. Мiй останнiй тиждень — то шлях крiзь темряву, тривожне виглядання свiтла фар i жаринки затяжок. Тодi була надiя на лiжко без матраца i крижана вода з мерзлої рiчки, був холод i тамування спраги. Був патруль, який я помiтив в останнiй момент. Була трава: ламка, суха i жовта. А потiм — тiльки мертвий сон, аби ранком бiгти далi