Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

— Отакої, колодязь його виконав! — каже вона. — Як ти думаєш, я можу загадати ще щось?

— Як на мене, це схоже на шахрайство.

— Але ж ним не користалися вже кілька років, у нього мають бути зайві, невикористані.

— Можна спитати в тебе дещо? — кажу я.

— Раніше ти ніколи не соромився питати про щось, — каже вона й нахиляється в колодязь так сильно, що ступні ніг відриваються від землі.

— Того ранку, коли вбили Томаса, коли ви шукали скарби, хто був з тобою?

— Ну що ти, Джиме, вже дев'ятнадцять років минуло, — долинає її приглушений голос.

— Чарльз був там?

— Чарльз? — вона висовує голову з колодязя. — Так, напевно.

— Напевно чи точно? Це важливо, Ґрейс.

— Це я бачу, — каже вона, відходить від колодязя й обтрушує руки. — Він зробив щось погане?

— Я дуже сподіваюсь, що ні.

— Я теж сподіваюсь на це, — каже вона з такою самою тривогою. — Дай-но подумаю. Стривай-но, так, він був там! Він украв на кухні цілий пиріг з фруктами, я пам'ятаю, як він пригощав ним мене та Дональда. Пані Драдж тоді, певно, лютувала.

— А Майкл Гардкасл, він теж був там?

— Майкл? Ну, не знаю…

Рука рухається до локона й намотує його на палець, поки вона думає. Це знайомий жест, один з тих, через які Рештон сповнюється такою всепоглинущою любов'ю, що майже повністю відштовхує мене.

— Здається, він був у ліжку, — зрештою каже вона. — Чимось захворів, якоюсь з тих дитячих хворіб.

Вона бере мою долоню обома руками й міцно тримає мене своїми красивими синіми очима.

— Ти робиш щось небезпечне, Джиме? — питає вона.

— Так.

— Ти робиш це для Чарльза?

— Частково.

— Розповіси мені про це коли-небудь?

— Так, коли знатиму, що розповідати.

Ставши навшпиньки, вона цілує мене в ніс.

— У такому разі, краще тобі не зволікати, — каже вона, витираючи з мого лиця губну помаду. — Я знаю, яким ти стаєш, коли якусь кістку вирити треба; ти не будеш щасливим, доки її не дістанеш.

— Дякую.

— Розповіси мені це як історію, і зроби це якнайскоріше.

— Розповім, — кажу я.

Тепер її цілує Рештон. Коли я знов відбираю в нього його тіло, мені соромно й ніяково, Ґрейс широко всміхається мені, очі в неї блищать. Я мушу залишити її тут. Вперше від самого початку я вхопився за правду, й поки я з нею не розберуся, боятимусь, що вона вислизне з рук. Мені треба поговорити з Анною.

Я йду бруківкою навколо задньої частини сторожки, струшую зі свого плаща воду, перш ніж повісити його на вішалці в кухні. Кроки відлунюються від підлоги, наче в деревині б'ється серце. У вітальні праворуч від мене, там, де Денс зі своїми приятелями зустрічалися вранці з Пітером Гардкаслом, лунає якийсь шум. Спершу я припускаю, що один з них повернувся, але відчинивши двері, я бачу там Анну, яка стоїть над Пітером Гардкаслом, що розвалився в тому самому кріслі, в якому я бачив його раніше.

Він мертвий.

— Анно, — тихо кажу я.

Вона обертається до мене, на її обличчі шок.

— Я почула шум і спустилася… — каже вона, вказуючи на тіло. На відміну від мене, вона не провела цей день по коліна в крові, знайдення трупу сильно вразило її.

— Може, підеш, умиєшся? — пропоную я їй. — А я тут порознюхую.

Вона вдячно киває мені, востаннє дивиться на тіло й іде з кімнати. Я не можу винити її. Його колись привабливі риси лячно спотворені, праве око ледь розплющене, а ліве відкрите повністю. Руки вчепилися в підлокітники крісла, спина вигнулася від болю. Те, що тут трапилося, позбавило його водночас і життя, і гідності.

Спершу мені на думку спадає серцевий напад, але інстинкти Рештона змушують не поспішати з висновками.

Я простягаю руку, щоб заплющити його очі, але не можу змусити себе торкнутися його. Коли залишилося так мало носіїв, мені погляд смерті краще не спокушати.

З його верхньої кишені стирчить складений лист; вийнявши його, я читаю написане:

«Я не могла вийти заміж за Ревенкорта й не могла вибачити свою сім'ю за те, що мене змушували це зробити. Вони самі накликали це на себе.

Івлін Гардкасл».

Крізь відчинене вікно дме протяг. На рамі вікна бруд, отже, хтось у нього лазив. Мало не єдиною зрушеною річчю, яку я помічаю, є висунута шухляда. Це та сама, в якій я нишпорив, коли був Денсом, і цілком очікувано щоденника Пітера в ній немає. Спочатку хтось вирвав сторінку з щоденника Гелени, а тепер вони украли щоденник Пітера. Сьогодні Гелена робила щось таке, ради приховування чого варто вбивати. Це корисна інформація. Жахлива, але корисна.

Поклавши лист собі в кишеню, я визираю з вікна, шукаючи якісь вказівки на те, ким був убивця. Знайти вдається лише кілька слідів у багні, які вже майже змив дощ. Судячи з форми та розміру, той, хто тікав з прибрамного будинку, був жінкою в загострених черевиках, що могло би підтвердити записку, якби я не знав, що Івлін зараз гуляє з Беллом.

Вона не могла зробити це.

Я сідаю навпроти Гардкасла, як цього ранку сидів Денс. Попри пізню годину спогади про ту зустріч досі не залишили цю кімнату. Склянки, з яких ми пили, ще не прибрано зі столу, у повітрі досі чутно сигарний дим. На Гардкаслові досі той самий одяг, у якому я бачив його востаннє, а це означає, що він не перевдягнувся для полювання, а отже, мертвий уже години зо дві. Один за одним я умочую кінчик пальця в різні келихи й пробую кінчиком язика смак. З усіма все добре, окрім того, з якого пив лорд Гардкасл. За вугільним смаком віскі відчувається слабка гіркота.

Рештон відразу впізнає її.

— Стрихнін, — кажу я, дивлячись на покручене всміхнене обличчя.

Він наче радіє цій новині, неначе він сидів тут весь час і чекав, щоб хтось сказав йому, як він помер. Напевно, він також хоче знати, хто його вбив. Я маю щодо цього припущення, але наразі це лише припущення.

— Він тобі щось розповідає? — питає