Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

і прожени, хоч на мить, цей холодно-жахний егоїзм, що силкується заволодіти нашим світом! Хай при могутньому ударі смичка твого збурена душа грабіжника відчує, хоч на мить, докори сумління, спекулятор[171] порозгублює свої розрахунки, безсоромність і нахабство невільно зронять сльозу перед творінням таланту. О, не залишай нас, божество наше! Великий Сотворитель світу кинув нас у німоту безмовності Своєю глибокою мудрістю: дикій, ще не розвиненій людині Він уже навіяв думку про зодчество. Простими, без допомоги механізмів, силами вона верне гранітну скелю, високим урвищем громадить її до неба і падає ниць перед потворною її величчю. Древньому, ясному, чуттєвому світові послав Він прекрасну скульптуру, що принесла чисту, сором’язливу красу, — і весь Древній світ перетворився на фіміам[172] красі. Естетичне відчуття краси злило його в єдину гармонію і втримало від грубих втіх. Вікам неспокійним і темним, де часто сила і неправда торжествували, де демон забобон і нетерпимості виганяв усе райдужне з життя, дав Він натхненне малювання, яке показало світові неземні явища, небесні втіхи угодників. А в нашу юну і дряхлу добу низпослав Він могутню музику — стрімко навертати нас до Нього. Та якщо й музика нас покине, що буде тоді з нашим світом?

1831

Переклад Т. Михед

Кілька слів про Пушкіна*

При імені Пушкіна відразу ж осяває думка про російського національного поета. Справді, ніхто з поетів наших не вищий за нього і не може більше назватися національним; це право безперечно належить йому. В ньому, немов у лексиконі, вмістилося все багатство, сила і гнучкість нашої мови. Він більше за всіх, він далі розсунув її межі й більше показав усю її широчінь. Пушкін є явище надзвичайне і, може, єдине явище російського духу: це росіянин в його розвитку, в якому він, може, з’явиться через двісті років. У ньому російська природа, російська душа, російська мова, російський характер відбилися в такій же чистоті, в такій очищеній красі, в якій відбивається ландшафт на випуклій поверхні оптичного скла.

Саме його життя цілком російське. Той самий розгул і роздолля, якого іноді, забувшись, прагне росіянин і яке завжди подобається свіжій російській молоді, відбилися на його перших роках вступу в світ. Доля, наче навмисне, закинула його туди, де кордони Росії відзначаються різкою, величною характерністю, де рівна незмірність Росії переривається підхмарними горами і обвівається півднем. Велетенський, вкритий вічним снігом Кавказ, серед гарячих долин, вразив його; він, можна сказати, викликав силу душі його і розірвав останні кайдани, які ще тяжіли на вільних думках. Його полонило вільне поетичне життя сміливих горців, їх сутички, їх швидкі, невідпорні наскоки; і з цього часу пензель його набув того широкого розмаху, тієї швидкості й сміливості, що так дивувала і вражала Росію, яка тільки що починала читати. Чи малює він бойову сутичку чеченця з козаком — стиль його блискавка; він так само виблискує, як блискотливі шаблі, і летить швидше, ніж сама битва. Він один тільки співець Кавказу: він закоханий в нього всією душею і почуттями; він пройнятий і насичений його чудовими місцевостями, південним небом, долинами прекрасної Грузії і розкішними кримськими ночами і садами. Може, тому і в своїх творах він гарячіший і палкіший там, де душа його торкнулася півдня. В них він мимоволі відбив усю силу свою, і тому твори його, насичені Кавказом, волею черкеського життя і ночами Криму, мали дивну, магічну силу: вони вражали навіть тих, хто не мав стільки смаку і розвитку душевних здібностей, щоб бути в силі розуміти його. Сміливе — найбільш доступне, сильніше і просторіше розширяє душу, а особливо юності, яка вся ще жадає тільки незвичайного. Ні один поет в Росії не мав такої завидної долі, як Пушкін; нічия слава не ширилась так швидко. Всі до речі й не до речі вважали обов’язком проказати, а іноді перекрутити які-небудь яскраво сяючі уривки його поем, його ім’я вже мало в собі щось електричне, і досить було тільки кому-небудь з пустопорожніх писак виставити його на своєму творі, вже він розходився повсюди[173]. Він з самого початку вже був національний, тому що справжня національність полягає не в описі сарафана, але в самому дусі народу. Поет навіть може бути і тоді національний, коли описує зовсім чужий світ, але дивиться на нього очима своєї національної стихії, очима всього народу, коли почуває і говорить так, що співвітчизникам його здається, ніби це почувають і говорять вони самі. Якщо треба сказати про ті достоїнства, що становлять своєрідність Пушкіна, якою відмінний він від інших поетів, то вони полягають у надзвичайній яскравості опису і в незвичайному вмінні небагатьма рисами змалювати весь предмет. Його епітет такий точний і сміливий, що іноді один заміняє цілий опис; пензель його літає. Його невелика п’єса завжди варта цілої поеми. Навряд чи можна сказати про когось із поетів, щоб у нього в коротенькій п’єсі вміщувалось стільки величі, простоти і сили, скільки у Пушкіна.

Але останні його поеми, писані ним у той час, коли Кавказ зник з його очей з усією своєю грізною величчю і вершиною, яка могутньо підноситься з-над хмар, і він поринув у серце Росії, в її звичайні рівнини, віддався глибше дослідженню життя і звичаїв своїх співвітчизників і захотів бути цілком національним поетом, — його поеми вже не всіх вразили тією яскравістю і сліпучою сміливістю, якими дихає у нього все, де з’являються Ельбрус, горці, Крим і Грузія.

Явище це, здається, не так важко зрозуміти. Будучи вражені сміливістю його пензля і чарами картин, всі читачі його, освічені й неосвічені, вимагали навперебій, щоб вітчизняні та історичні події стали предметом його поезії, забуваючи, що не можна тими самими фарбами, якими малюються гори Кавказу та його вільні жителі, змалювати спокійніший і значно менш сповнений пристрастей побут російський. Маса публіки, яка представляє в особі своїй націю, дуже чудна в своїх бажаннях; вона кричить: «Змалюй нас такими, які ми є, цілком правдиво, покажи діла наших предків такими, якими вони були». Але нехай поет, виконуючи її веління, спробує змалювати все цілком правдиво і так, як було, вона відразу почне говорити: «Це мляво, це слабко, це недобре, це ніяк не схоже на те, що було». Маса народу схожа в цьому разі на жінку, яка наказує художникові намалювати з себе портрет цілком схожий; але горе йому, якщо він не зумів приховати всіх її вад! Російська