Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

історія тільки від часу останнього її напряму при імператорах набуває яскравої живості; до того характер народу здебільшого був безбарвний, різноманітність пристрастей йому мало була відома. Поет не винен; але і народові теж цілком можна пробачити бажання надати більшого розміру ділам своїх предків. Поетові лишалося два засоби: або піднести, якомога вище, свій стиль, дати силу безсилому, говорити із запалом про те, що само в собі не має великого запалу, тоді юрба шанувальників, юрба народу — на його боці, а разом з ним і гроші; або бути вірним самій тільки істині: бути високим там, де предмет високий, бути різким і сміливим, де справді різке і сміливе, бути спокійним і тихим, де не кипить подія. Але в цьому разі, прощай юрба! Її не буде у нього, хіба тоді, коли самий предмет, зображуваний ним, уже такий великий і різкий, що не може не викликати загального ентузіазму. Першого засобу не вибрав поет, тому що хотів лишитися поетом і тому що у всякого, хто тільки почуває в собі іскру святого покликання, є тонка розбірливість, яка не дозволяє йому виявляти свій талант таким засобом. Ніхто не буде сперечатись, що дикий горець у своєму войовничому вбранні, вільний як воля, сам собі і суддя, і господар, далеко яскравіший, ніж який-небудь засідатель, і, незважаючи на те що він зарізав свого ворога, причаївшись в ущелині, або спалив ціле село, проте він більше вражає, дужче викликає в нас співчуття, ніж наш суддя в потертому фраку, забрудненому тютюном, який невинно, з допомогою довідок і виправок, пустив з торбами силу всяких кріпосних і вільних душ. Але той і другий, вони обидва — явища, що належать до нашого світу: вони обидва повинні мати право на нашу увагу, хоч з цілком природної причини те, що ми рідше бачимо, завжди дужче вражає нашу уяву, і віддати перевагу звичайному над незвичайним є не що інше, як необачність поета — необачність перед його численною публікою, а не перед собою. Він нітрохи не втрачає свого достоїнства, навіть, може, ще більше набуває його, але тільки в очах небагатьох справжніх цінителів. Мені прийшла на пам’ять одна подія з мого дитинства. Я завжди почував у собі маленьку пристрасть до малювання. Мене дуже цікавив писаний мною пейзаж, на першому плані якого розкидало свої віти сухе дерево. Я жив тоді на селі; знавці й судді мої були навколишні сусіди. Один з них, поглянувши на картину, похитав головою і сказав: «Хороший маляр вибирає дерево високе, гарне, на якому б і листя було свіже, дерево, що добре росте, а не сухе». В дитинстві мені було досадно чути такий присуд, але потім я з нього здобув мудрість: знати, що подобається і що не подобається юрбі. Твори Пушкіна, де дихає у нього російська природа, так само тихі й безпоривні, як російська природа. Їх може цілком зрозуміти тільки той, чия душа має в собі чисто російські елементи, кому Росія — батьківщина, чия душа так ніжно організована і розвинулась у почуттях, що здатна зрозуміти неблискучі на вигляд російські пісні й російський дух. Тому що чим предмет звичайніший, тим вищим треба бути поетові, щоб здобути з нього незвичайне, і щоб це незвичайне було, між іншим, цілковитою істиною. Чи по справедливості оцінено останні його поеми? Чи оцінив, чи зрозумів хто «Бориса Годунова», цей високий, глибокий твір, що має в собі внутрішню, неприступну поезію, що відкинув всяке грубе, строкате вбрання, на яке звичайно задивляється юрба? Принаймні в пресі ніде не було дано їм вірної оцінки, і вони лишились донині без розгляду.

У дрібних своїх творах, цій чудовій антології, Пушкін різносторонній надзвичайно і виступає ще багатше, видатніше, ніж у поемах. Деякі з цих дрібних творів такі різко сліпучі, що їх може розуміти кожний, але зате більша частина з них, і до того найкращих, здається звичайною для численної юрби. Щоб розуміти їх, треба мати надто тонке чуття, потрібен смак, вищий від того, який може розуміти тільки одні занадто різкі й грубі риси. Для цього треба бути в деякому відношенні сибаритом, який уже давно байдужий до грубих і важких страв, який їсть пташку, не більшу за наперсток, і тішиться такою стравою, смак якої здається зовсім невиразним, дивним, не дає ніякої приємності тому, хто звик ковтати вироби кріпосного кухаря. Це зібрання його дрібних віршів — ряд найяскравіших картин. Це той ясний світ, в якому так виразно дишуть риси, знайомі тільки древнім, в якому природа виявляється так само живо, як у струмку якої-небудь срібної річки, в якому швидко й яскраво з’являються чарівної краси плечі, або білі руки, або алебастрова шия, вкрита темними, як ніч, кучерями, або прозорі грона винограду, або мірти і затінок дерев, створені для життя. Тут усе: і насолода, і простота, і раптова високість думки, що відразу охоплює читача священним холодом натхнення. Тут нема цього каскаду красномовства, що захоплює тільки багатослів’ям, в якому кожна фраза тільки через те сильна, що з’єднується з іншими і приголомшує падінням всієї маси, але якщо відокремити її, вона стає слабкою і безсилою. Тут нема красномовства, тут сама поезія: ніякого зовнішнього блиску, все просте, все пристойне, все сповнене внутрішнього блиску, який розкривається не відразу; все лаконізм, яким завжди буває чиста поезія. Слів небагато, але вони такі точні, що означають усе. В кожному слові — безмір простору; кожне слово неосяжне, як поет. Звідси походить те, що ці дрібні твори перечитуєш кілька разів, тоді як достоїнства цього не має твір, в якому надто просвічує одна тільки головна ідея.

Мені завжди було дивно чути міркування про них багатьох тих, які мають славу знавців і літераторів, яким я більше довіряв, поки ще не чув їх розмов про цей предмет. Ці дрібні твори можна назвати пробним каменем, на якому можна випробовувати смак і естетичне почуття критика, що їх розглядає. Незрозуміла річ! Здавалось, чому б їм не бути доступними всім! Вони так просто-величні, такі яскраві, такі палкі, такі жагучі і разом такі дитячо чисті. Чому б не розуміти їх! Але, на жаль, це незаперечна істина: що чим більше поет стає поетом, чим більше змальовує він почуття, знайомі самим тільки поетам, тим помітніше зменшується юрба людей, що його обступили, і, нарешті, стає такою малою, що він може перелічити на пальцях усіх своїх справжніх цінителів.

1832

Переклад за редакцією І. Сенченка

Як