Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

язичництвом; світ, що несеться у граційному танку під звуки тимпанів[165], у поривах вакхічних рухів[166], де відчуття краси проникло скрізь: у хижу бідняка, під віття платану, під мармур колон, на площу, що кипить живим, свавільним людом, у рельєф, який прикрашає чашу учти і зображує всю звивисту вервечку граційної міфології, де з піни хвиль сором’язливо виходить богиня краси[167], тритони[168] пливуть, плескаючи в долоні. Посейдон[169] виходить із глибин своєї прекрасної стихії — срібний і білий; світ, де вся релігія вмістилася у красі, у красі людській, у богоподібній красі жінки, — цей увесь світ залишився в ній, у цій ніжній скульптурі; ніщо, крім неї, не могло так жваво виразити його світле існування. Біла, лілейна, дихаюча у прозорому мармурі красою, млістю і ласолюбством, вона зберегла одну ідею, одну думку: красу, горду красу людини. За будь-якого шалу пристрасті, за будь-якого сильного поривання, завжди в ній людина постає прекрасною, гордою і мимовільно зупиняє атлетичною, вільною своєю поставою. Все в ній злилося в красу і чуттєвість: з її страждаючими групами не зливаєш зойку страждаючого серця, а, можна сказати, насолоджуєшся самим їхнім стражданням, — так відчуття краси пластичної додає їй стремління духу! Вона ніколи не виражала тривалого глибокого почуття, вона створювала лише швидкі рухи: миттєвий зойк страждання, жах, переляк від несподіванки, сльози, гордість і презирство і, зрештою, красу, занурену саму в себе. Вона перетворює всі почуття глядача на одну насолоду, насолоду спокійну, що веде за собою млість і самовдоволення язичницького світу. В ній немає тих таємних, безмежних почуттів, які викликають безкінечні мріяння. В ній не прочитаєш усього довгого, наповненого потрясінь і переворотів життя. Вона прекрасна, миттєва, як красуня, що глянула в дзеркало, посміхнулася, побачивши своє зображення, і вже побігла, звабивши переможно за собою юрму гордих юнаків. Вона чарівна, як життя, як світ, як чуттєва врода, котрій вона слугує вівтарем. Вона народилася разом з язичницьким, ясно утвореним світом, виразила його — і померла разом з ним. Намарне хотіли зобразити нею високі явища християнства: вона так само відокремлювалася від нього, як сама язичницька віра. Ніколи піднесені, стрімкі думки не могли влягтися на її мармуровій сластолюбній поверхні. Вони поглиналися в ній чуттєвістю.

Не такими є дві сестри її, малювання і музика, котрих християнство вивело з нікчемства і перетворило на гігантські. Його поривом вони розвинулись і вийшли за межі чуттєвого світу. Мені шкода моєї мармурово-ефірної скульптури! Та… світліше променій, келиху мій, у моїй смиренній келії, і хай живе малювання! Ця посестра, піднесена, прекрасна, наче осінь, у пишному своєму вбранні миготить крізь шибки вікна, оповитого виноградом, смиренна та обширна, наче всесвіт, яскрава музика очей — ти прекрасна! Ніколи скульптура не сміла виразити твоїх небесних одкровень. Ніколи не розливалися на ній ті тонкі, ті таємничо-земні риси, вдивляючись у які чуєш, як наповнює душу небо, і відчуваєш невимовне. Ось миготять, наче у хмарному тумані, довгі галереї, де зі старовинних позолочених рам виказуєш ти себе живою й темною від невблаганного часу, і перед тобою стоїть, склавши навхрест руки, мовчазний глядач; і вже немає на його обличчі насолоди — погляд його дихає насолодою несьогосвітньою. Ти не була виразом життя якої-небудь нації, — ні, ти була вище: ти була виразом усього того, що має таємничо-високий світ християнський. Погляньте на неї, замислену, що опустила на руку прекрасну свою голову: який натхненний і проникливи й ясний погляд її! Вона не охоплює лишень швидкої миті, яку виражає мармур; вона робить тривалішою цю мить, вона виводить життя за межі чуттєвого, вона запозичує явища з іншого, безмежного світу, для назв яких немає слів. Все непевне, що не в силах виразити мармур, який розсікає могутній молот скульптора, визначається натхненним її пензлем. Вона також виражає пристрасті, зрозумілі всякому, але чуттєвість уже не так владарює в них: духовне невільно пронизує все. Страждання виражається жвавіше і викликає співчуття, і вся вона потребує співчуття, а не насолоди. Вона бере вже не одну людину, її межі ширші: вона вбирає у себе весь світ; всі прекрасні явища, що оточують людину, під її владою; вся таємна гармонія і зв’язок людини з природою — в ній одній. Вона злютовує чуттєве з духовним.

Та дужче шипи, третій келиху мій! Яскравіше променись і бризкай на золотих краях його, дзвінка піно, — ти сяєш на честь музики. Вона більш захоплена, вона більш стрімка за обох сестер своїх. Вона вся — порив; вона вмить, враз відриває людину від землі її, вражає її громом могутніх звуків і занурює її в свій світ. Вона владно б’є, наче по клавішах, по її нервах, по всьому її існуванню і перетворює її на одне тремтіння. Вона вже не насолоджується, вона не співчуває, — вона сама перетворюється на страждання; душа її не споглядає незбагненного явища, але сама живе, живе своїм життям, живе поривчасто, тривожно, буремно. Невидима, солодкоголоса, вона просякла увесь світ, розлилася й дихає у тисячі різних образів. Вона млосна і буремна; та могутньо й піднесено під безкінечними, темними склепіннями катедраля[170] тисячі молільників, що стоять навколішках, злютовує вона в єдиний суголосний рух, оголює до глибини сердечні їхні помисли, кружляє і плине з ними вгору, залишаючи після себе тривалу безмовність і тривало згасаючий звук, що бринить у заглибленні гостроконечної башти.

Як порівняти вас між собою, три прекрасних цариці світу? Чуттєва, зваблива скульптура навіює насолоду, малювання — тихе захоплення і мріяння, музика — пристрасть і бентежність душі. Дивлячись на мармуровий витвір скульптури, дух невільно поринає в захват; дивлячись на витвір малювання, він перетворюється на споглядання; слухаючи музику — на болісний зойк, немов душею заволоділо тільки одне бажання вирватися з тіла. Вона — наша! вона — приналежність нового світу! Вона залишилась нам, коли покинули нас і скульптура, і малювання, і зодчество. Ніколи не жадали ми так поривань, що підносять дух, як нинішнього часу, коли наступає на нас і тисне весь дріб забаганок і насолод, над вигадуванням яких ламає голову наш XIX вік. Все чинить,змову проти нас; увесь цей спокусливий ланцюг витончених винаходів розкоші сильніше та сильніше прагне заглушити і приспати наші почуття. Ми жадаємо врятувати нашу бідолашну душу, втекти від цих страшних облесників і — кинулись у музику. О, стань же нашим оборонцем, спасителем, музико! Не залишай нас! пробуджуй частіше наші меркантильні душі! бий різкіше своїми звуками по дрімаючих наших почуттях! Роз’ятрюй, шматуй їх