Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

уяву. Є такі краєвиди, котрі вік пам’ятаєш, і є такі, котрих, за всіх зусиль, не можеш закарбувати в пам’яті. Зодчество грубіше й заразом колосальніше інших мистецтв, як-от: живопису, скульптури й музики, і тому ефект його — в ефекті. Маса міста має вже тим вигоду, що її притьмом можна змінити, виправити за своїм свавіллям. Іноді одна тільки споруда серед неї — і вона цілковито змінює вигляд свій, прибирає інший вираз, так, як усякий малюнок учня притьмом оживлюється під пензлем чи олівцем його вчителя, котрий в одному місці зміцнить, у другому відокремить, у третьому тільки доторкнеться, — і все вже не те. Притому самі помилки вже подають ідею про те, як уникнути їх: безхарактерне подає думку про характерне, дрібне й пласке викликають на противагу відважне й незвичайне, заглиблення вниз подає ідею про піднесення вгору, і навпаки. Геній — багач страшенний, перед котрим ніщо весь світ і всі скарби.

При побудові міст треба звертати увагу на стан землі. Міста будуються або на узвишші й пагорбах, або на рівнинах. Місто на узвишші менше потребує мистецтва, бо там природа працює вже сама: то підіймає доми на величних пагорбах своїх і являє їх велетнями з-поза інших домів, то опускає їх вниз, щоб дати краєвид іншим. У такому місті можна менше використовувати розмаїття. В ньому можна більше використовувати гладенькі й однакові будинки, тому що нерівний стан землі вже надає їм певним чином розмаїття, розміщаючи їх у різних місцеположеннях. Треба дивитися тільки, щоби доми показували свою вишину один з-поза одного, так, щоб тому, хто стоїть біля підошви, здавалося, що на нього взорує двадцятиповерхова маса. Там мало треба мистецтва, де природа долає мистецтво; там мистецтво тільки для того, щоб прикрасити її. Але де стан землі гладкий зовсім, де природа спить, там має працювати мистецтво в усій силі. Воно має запістрявити, якщо можна сказати, переорати, сховати рівнину, оживити мертовність гладкої пустелі. Тут одноманітність і простота будинків буде великою погрішністю. Тут архітектура має бути якомога свавільнішою: прибирати сувору зовнішність, показувати веселий вираз, дихати древністю, блистіти новизною, обдавати жахом, сяяти красою, бути то похмурою, наче день, охоплений грозою з громовими хмарами, то ясною, наче ранок у сонячному сяєві. Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні й перекази і коли вже ніщо не говорить про загиблий народ. Хай же вона, хоч уривками, являється серед наших міст у такому вигляді, в якому вона була при віджилому вже народові, щоби при погляді на неї осінила нас думка про минуле його життя і занурила б нас у його побут, у його звички й міру розуміння і викликала б у нас вдячність за його існування, що було східцем нашого власного піднесення[163].

Невже, одначе ж, неможливе створення (хоч би для оригінальності) цілком особливої і нової архітектури, попри попередні обставини? Коли дика й малорозвинена людина, котрій одна природа, ще грубо нею збагнена, служить орудою і натхненням, створює творіння, в котрому являється і краса, і таємний інстинкт смаку, — чого ж ми, котрих усі здібності так просторо розвинулись, котрі більше бачимо й розуміємо природу в усіх її таємних явищах, — чого ж ми не витворюємо нічого цілком просякнутого таким багатством нашого пізнання? Ідея для зодчества взагалі була почерпнута з природи, але тоді, коли людина сильно відчувала на собі її вплив; тепер же мистецтво поставила вона вище самої природи, — хіба не може вона черпати своїх ідей із самого мистецтва чи, краще сказати, з гармонійного злиття природи з мистецтвом? Роздивіться тільки, яку страшну винахідливість показала вона на дрібних виробах витонченої розкоші; роздивіться всі ці модні цяцьки, котрі кожного дня з’являються й гинуть, роздивіться їх хоч у мікроскоп, якщо так вони не привертають вашої уваги, — яким вони наповнені тонким смаком! яких прибирають вони зовсім небувалих принадних форм! Вони створюються в такому особливому роді, котрий ще ніколи не зустрічався. Різьба й тонка обробка їхня такі незапозичені й разом з тим такі гарні, що ми іноді довго милуємось ними і, на жаль! зовсім не відчуваємо жалості при вигляді, як гине смак людини у нікчемному й минущому, тоді як він був би більше помітним у нерухомому й вічному. Хіба ми не можемо цей роздроблений дріб’язок мистецтва перетворити у велике? Невже все те, що зустрічається в природі, має бути неодмінно тільки колона, купол і арка? Скільки інших ще образів нами зовсім не зачеплені! Скільки пряма лінія може ламатися й змінювати напрям, скільки крива вигинатися, скільки нових можна ввести оздоб, котрих ще жоден архітектор не вносив до свого кодексу! В нашій добі є такі надбання й такі нові, цілковито їй приналежні стихії, з котрих безліч можна запозичити ніколи раніше не споруджуваних будівель. Візьмемо, приміром, ті висячі оздоби, котрі почали з’являтися нещодавно. Поки що висяча архітектура тільки показується в ложах, балконах і у невеликих місточках. Та якщо цілі поверхи повиснуть, коли перекинуться сміливі арки, якщо цілі маси замість важких колон опиняться на наскрізних чавунних підпорах, якщо будинок обвішається знизу догори балконами з візерунковими чавунними бильцями, і від них висячі чавунні оздоби, у тисячах розмаїтих виглядів, огорнуть його своєю легкою сіттю, і він дивитиметься крізь них, наче крізь прозору вуаль, коли ці чавунні наскрізні оздоби, оповиті навколо круглої прекрасної башти, полетять разом з нею на небо, — якої легкості, якої естетичної ефірності набудуть тоді доми наші! Та яка безліч є розкиданих на всьому натяків, спроможних зародити цілком незвичайну живу ідею в голові архітектора, якщо тільки цей архітектор — творець і поет[164].

1831

Переклад Т. Михед

Скульптура, малювання і музика*

Подяка Сотворителеві міріад за благостиню і співчуття до людей! Три чудних сестри надіслані Ним прикрасити й втішити світ; без них він би був пусткою і без співу котився б своїм шляхом. Дружніше, згуртованіше злютуємо наші бажання і — перший кубок на пошану скульптури! Чуттєва, прекрасна вона першою відвідала землю. Вона — миттєве явище. Вона — залишений слід того народу, котрий весь умістився в ній, з усім своїм духом та життям. Вона — ясний привид того світлого грецького світу, котрий пішов від нас у глибоку віддаль віків, схований уже туманом і котрого сягає лишень думка поета. Світ, оповитий виноградними гронами й оливковими лозами, гармонійною вигадкою й розкішним