Луї Фердінанд Селін - Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін

до запахів… порох і вогонь… власне… і гудрон теж… оце вам Потопи, запахи і ще якісь нові… знахідки… о, ніби дух смаженого м'яса!.. запитую у них від голови до голови: «Хто горить? Перевірте, хто горить? хто підгорає?» і оголошую подію, тобто пасмо, яке виринуло з Небес! розстелилося на весь Париж! із дірки в Небесах!..

— Ви бачите у небі пасмо?

Що бачать?.. проте воно світилося чарівно зеленим, синім, оранжевим, мінливим, те пасмо!.. понад усім Парижем… червоним… зеленим… оранжевим… тріскучим! і безліччю жаринок по краях… аби визирнули у вікно, то загорлали б: «чудо!»… яке лизнуло вулицю!.. мить!.. у якусь мить здійнялося! ширяло… з'являлося деінде!.. пролинало аж під Тріумфальною аркою!.. мов нитка крізь голку… пролітало на той бік! без останку!.. уявіть собі ефект!.. і ще мить! два пориви… Опера!.. Військова школа!.. Сальпетрієр!.. воно б могло злизати Жуляку враз! ураз!.. чаклуна!.. щоб він сам кинувся в піч!.. кинувся? кинувся? скільки я не горлав!.. годинами гукав йому стрибай!.. а пасмо його майже огорнуло!.. а над ним шалено мчали літаки!.. мало не чиркали… він їх спрямовував! і от!.. вогняне пасмо!.. удар за ударом! та пасмо його не зачіпало! але жадібно сьорбало всі літаки! у леті! на повному леті!.. як мух!.. велетенським язиком! рої літаків!.. злизувало собі в нутро… розрив у небі… але не Жюля! фантасмагорично це чи ні? потім величезний язик згорнувся! у розрив у небі! знову літаки, знову громи! з того краю неба женуть! женуть! строчать навсібіч!.. скидають!.. вогнем поливають!.. гай-гай, але не Жюля! гай-гай, не поливають! але так! так! спалахує одне крило!.. одне з чотирьох крил вітряка! палає! іскриться!.. ага, таки! таки! два крила!.. сувої диму з кінців! бузкового диму!.. а крила обертаються! хоча вітряк стояв без руху з 1813 року!.. хилиться під поривами! хилиться!.. увесь вітряк!.. і вирівнюється!.. будинок напроти, номер шістнадцять, теж хилиться… хилиться з балконом… балкон п'ятого поверху звисає!.. як гамак!.. як тент над вітриною! а нас, нас як хилитає! від стрімких літакових зграй!.. від сарабанди бомб і залпів!.. усе на нас скидають! шугають! зникають!.. струси з боку впадини за Орденером!.. поки я вам усе змальовую, вже добрі дві години вони закидають Орденер!.. поливають Маркаде, але не так… і знов шугають назад на північ!.. тільки свист над нами… між нами й Жюлем… розмай! бенкет! гульба!.. та все ж краще, ніж пасмо, величезний вогняний язик у небі!.. бомби — це зрозуміло, але не вогняний язик!.. і не вітряний вир, либонь найстрашніший!.. без бомб, без язика, отак, у повітрі! вир нас кидає вдовж коридору, мов несамовита довбня!.. брррам! і повно шрапнелей, повно шиферу!.. злива цегли!.. так що ви, розмазаний по стінці шмат м'яса, волаєте від болю!.. та літакам у повітрі хоч би що!.. ганяються один за одним! і з громом блискавок щезають!.. лиш риски в небі, а вони вже далеко! на північ! на північ! Курнев!.. «Дюфаєль»! за ваше здоров'ячко!

Я вам змальовую все як було, година по годині… як усе діялося… жахливим зизом!.. якщо ви стежите уважно за сюжетом, я розповідатиму далі… не стежите, не допомагаєте мені? тоді під три чорти! я припиняю! до біса клоунади і армади! тарабум! нічого не дізнаєтеся і бувайте!.. За такого жару, палахкотіння, свічок, струсів, що стеля валиться шматками… паркет дибки і мозаїки вдрузки!.. бувайте!.. були б ви у долині Орденера… я навіть не посилаю вас до долини Маркаде… були б у центрі свята!.. без проблем! ви б тоді не ремствували! скажімо, добігли до метро… а станція вже завалилася!.. і що? чи на вітряк до Жюля?.. він би з вами панькався?.. де там!.. рачки з нами і без розмов! не вище!.. поповзом по коридору! там, де вам краще… може буде… і пекельні хвилі вітру… га? це природно!.. ви скажете: «Ну от! ще мить, і він смажений кабан!.. млинець!.. га?..» бррранг! на інший бік! кинуло добряче! іншим боком! враз! миттю! протилежна стінка!.. що аж повітря твердне! від стискання!.. твердне, кажу вам! камінь!.. і саме зараз удрузки двері до нашої брами! ковані двері, погляньте! дррринь! дрррень! двері до брами!.. вигнуло! побило!.. на тисячу кристалів! з кришталевого скла були! кришталю! від струсу! удрузки! від шрапнелей якраз отам по всій бруківці! перед нами! на хіднику!.. і сліпучі зблиски проштрикують вам голову!.. голову і очі!.. сітківку!..

— Тебе не поранило, Лілі? не поранило?

Кличу її…

Слід зауважити… я зауважую… у миті, коли всьому вже край, коли, схоже, нічого не лишиться, признаюся… сказав: не збрешу… думаю про себе!.. спершу думаю про себе!.. потім про Лілі… потім про Бебера… коли мова про почуття, моральний поступ і героїзм, коли я думатиму спершу про Лілі, потім про Бебера і потім уже про себе, то буде поступ, суттєвий поступ!.. ницому людству полегшає… що я, піщинка з ніц, упаду ще глибше ниць, це для Загалу велика справа!.. оскільки бути чи ні педерастом ввижається таким важливим, що вам і слава, і Нобелівська залежно, яким боком ви «це робите[176]»… чи вам на все плювати, тоді все ж, мабуть, можна занотувати, що be not to be це все ж трохи серйозніше! а ще й бути «паном Спочатку я»! отож як почались циклони, я собі сказав: егоїзму край! Ти частинка цілого!.. мені голову відірве біля вікна чи на сходах!.. чи я Мюрбату кину виклик, скажу йому: «Ну, вбий мене, падлюко!..», чи доплазую до кованих дверей до брами, аби вона на мене обвалилася! і то б був кінець, отак!.. кінець цькуванням… переслідуванням… углиб! і вшир! без кінця… по моїх слідах не мчали б швори!.. аж до Пер-Лашеза… чи до Баньоле? чи ще далі?

— От хитрун! шахрай! у нас уже слинка потекла!

— Слинка? слинка?

— А де ж продовження?..

— Але ви не допомагаєте!.. коли я задихаюся, харчу!.. і під чим? уже не збагну!.. під сусідами? під меблями?.. ви мене не витягаєте!.. і навіть не намагаєтеся!.. жодного бррруму! сам мушу все робити! циклони! фосфорні зливи!.. аж до Жюлевих чаклунських фокусів! його мімічних фантасмагорій… я б його гондолу ще більше!.. ви відбиваєте охоту в оповідача… ви змовилися!.. змовилися! коли так, то більше не розповідатиму! отак! не буде Історії!.. Ах, зітхання! більше, ніж брехня небезсторонніх! більше, ніж вигадки безголових!.. закляклих у глибинах у метро!.. о, пані Клео, Музо,