Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

Музики заг­ра­ли марш.

- Виходь, Нас­те: са­ме доб­рий час, - му­зи­ки гра­ють марш. Більше бу­де ефек­ту!

Настя увійшла в за­лу про­вор­ненько, але не ду­же швид­ко, са­ме так, як прис­та­ва­ло до сукні з шлей­фом. Клекіт в залі в од­ну мить за­тих. Всі обер­ну­ли очі на Нас­тю. Старі сто­ля­ри в ку­цих на­тяг­ну­тих рей­ту­зах схо­пи­лись з місця й ви­тяг­лись, не­на­че пе­ред ди­рек­то­ром. Нас­тя привіта­лась з да­ма­ми й ста­ла ко­ло сто­ла. До неї по­тяг­ла­ся дов­га про­цесія з двох са­ха­рень. Одні по­да­ва­ли їй ру­ки, бідніші німці цілу­ва­ли її в білу ру­ка­вич­ку. Жи­ди уро­чис­то дер­ли смич­ка­ми по скрип­ках; конт­ра­бас прих­кав, не­на­че хто гу­пав довб­нею в дош­ку. Му­зи­ки пе­ре­но­си­ли дум­ку в корч­му; зда­ва­лось, ніби десь за стіною дівча­та й хлопці тан­цю­ють ко­зач­ка.

- Та й гу­пає ж Янкіль! Ця му­зи­ка тоді най­кра­ще грає, як не грає, - обізвав­ся ба­тюш­ка, в кот­ро­го нер­ви бу­ли ду­же слабкі.

Настя привіта­лась до всіх і сіла ко­ло Амалії. Во­ни обидві мов­ча­ли й тільки ди­ви­лись од­на на дру­гу, бо Амалія бу­ла для Насті німа, а Нас­тя для Амалії - так са­мо німа. В залі підняв­ся клекіт на вся­ких мо­вах. Нас­тя ог­ля­ну­ла за­лу, й їй зда­лось, що во­на й справді за гра­ни­цею. По­да­ли чай. Гості розб­ре­лись по залі. Нас­тя, на­мов­чав­шись всмак з Амалією, тро­хи не позіхну­ла й вста­ла. До неї підійшов Гус­тав. Нас­тя оки­ну­ла оком йо­го пос­тать і тро­хи не вмер­ла. Во­ни по­ча­ли гу­ля­ти по залі.

- Ваша Нас­тя бу­де ко­роль ба­лу, - про­мо­ви­ла ди­рек­тор­ша до Ба­ла­бу­ши­хи.

Балабушиха осміхну­лась, оки­ну­ла оком за­лу й тоді тільки приміти­ла, що па­ничів бу­ла пов­на за­ла, а дам всього п'ять, при­да­ючи до гур­ту й ста­ру ди­рек­тор­шу.

"Боже мій! Ад­же ж моїй Насті не бу­де над ким ко­ро­лю­ва­ти, хіба над ста­рою ди­рек­тор­шею та німою фран­цу­жен­кою. З ким же бу­дуть тан­цю­ва­ти мої ка­ва­ле­ри? От тобі бу­де бал!"

Балабушиха вста­ла, кив­ну­ла на Нас­тю, й во­ни вий­шли з за­ли.

- Моя ми­ла Нас­те! Чи ти знаєш, що на на­шо­му балі не­ма дам?

- І справді! А я й не приміти­ла, - ска­за­ла Нас­тя.

- Ти, сер­це, за своїм Гус­та­вом ніко­го не примічаєш. Їй-бо­гу, за­бу­ла поп­ро­си­ти на бал дам. І навіщо бог сот­во­рив тих гид­ких дам? Чом на світі не одні тільки ка­ва­ле­ри? - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Та ко­ли вже бог сот­во­рив дам, то тре­ба й їх про­си­ти на бал. Пишіть за­раз, ма­мо, до двох док­торів, до ста­но­вої та до… ма­туш­ки.

- Ой, до ма­туш­ки не хо­чу пи­са­ти. В од­но­го док­то­ра три старі пан­ни, в дру­го­го - дві, так са­мо вже підтоп­тані та до­ход­жалі, та, мо­же, прий­де ста­но­ва з доч­кою, - та й бу­де, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха. - Але сядь, до­ню, та са­ма на­пи­ши, бо я за­бу­ла й пе­ро в ру­ках дер­жа­ти.

Настя сіла ко­ло сто­ли­ка й на­пи­са­ла лис­ти. Ба­ла­бу­ши­ха підпи­са­лась і на­ро­би­ла гра­ма­тич­них по­ми­лок в підписі тро­хи не в кожній букві.

- Ну, це бу­ла б шту­ка! Доб­ре, що ви, ма­мо, зав­ча­су зга­да­ли, - ска­за­ла Нас­тя, вста­ючи з-за сто­ли­ка.

Через го­ди­ну поп­риїжджа­ли да­ми. Після чаю Гус­тав звелів заг­ра­ти вальс, об­хо­пив за талію Нас­тю гнуч­кою ру­кою, й лег­ким вітром по­летіла мо­ло­да чу­до­ва па­роч­ка по залі. Білі Нас­тині ніжки ми­готіли, не­на­че вес­ня­на блис­кав­ка в лег­ких хма­рах ат­лас­но­го шлей­фа. Каш­та­но­ва ку­че­ря­ва го­ло­ва Гус­та­ва гар­монізу­ва­ла з чор­ни­ми дрібни­ми ло­ко­на­ми кла­сич­ної Нас­ти­ної го­лов­ки. Її біла ма­то­ва шия пе­ре­ли­ва­лась чу­до­ви­ми сутіня­ми, як ат­лас її білої сукні. Граціозна пос­тать мо­ло­до­го верт­ко­го та жва­во­го хлоп­ця в чор­но­му уб­ранні бу­ла ніби висіче­на з тем­но­го мра­мо­ру. Па­ра ка­рих блис­ку­чих ве­ли­ких очей бриз­ка­ла іскра­ми; па­ра синіх очей ти­хо світи­лась, не­на­че ран­ня зірка: зда­ва­лось, ніби яс­ний пал­кий день об­няв­ся з ти­хою зо­ря­ною ніччю, ніби вечірня зо­ря в тем­но­му небі зійшлась до­ку­пи з ранньою зо­рею в біло­му світі но­во­го дня, в бу­кеті ро­же­вих лег­ких хма­рок.

- Правда, чу­до­ва па­роч­ка! - про­мо­ви­ла Ба­ла­бу­ши­ха до ди­рек­торші, зро­бив­ши со­лод­ку міну й з щи­рим по­чу­ван­ням по­ка­зу­ючи на Нас­тю та Гус­та­ва.

Директорша тільки по­хи­та­ла го­ло­вою, ніби го­во­ря­чи: "Ой гарні во­ни обоє, ой які гарні!"

Густав по­дя­ку­вав Насті. До неї за­раз при­летів Га­нуш і вхо­пив її в свої довгі дужі ру­ки; йо­го ве­лич­на го­ло­ва з ціли­ми хви­ля­ми яс­них ку­черів яс­но виріза­лась про­ти білих стін. Ви­со­кий лоб заб­ли­щав. Муж­ня пос­тать, кот­ра вже на­ли­ва­лась і зміцніла, ще ясніше вис­ту­пи­ла се­ред прос­тор­ної за­ли, не­на­че на освіченій сцені. В йо­го ру­хах бу­ло більше грації, плав­кості, ніж в Гус­та­ва. Ба­ла­бу­ши­ха за­ди­ви­лась на йо­го ду­жу стать і граціозний стан і зітхну­ла з са­мої гли­би­ни.

"Чом я не та­ка мо­ло­да, як Нас­тя, як я бу­ла ко­лись? Чом лю­ди­на не повік мо­ло­да, не повік цвіте? На­що одцвіта­ються пишні квітки?" - ду­ма­ла во­на, схи­лив­ши го­ло­ву.

Вона гля­ну­ла, як Га­нуш об­няв тон­кий Нас­тин стан, як йо­го довгі пальці вп'ялись в її талію, й во­на жал­ку­ва­ла, по­за­ви­ду­ва­ла Нас­тиній красі й мо­ло­дості.

По залі за­во­ру­ши­лись па­ри. Фаб­рицькі ка­ва­ле­ри з нудьги не­на­че ха­па­лись на­тан­цю­ва­тись. Вся прос­тор­на за­ла не­на­че зак­ру­ти­лась, за­вертілась. Семіна­рист підійшов до Насті. Нас­тя не пішла з ним у та­нець. Старі сто­ля­ри дов­го сиділи, але в кінець усього й їх узя­ла охо­та до танців. Один ста­рий насмілив­ся-та­ки підійти до Насті й прос­тяг до неї тонкі сухі ру­ки, не­на­че ца­пині ніжки. Нас­тя пішла з ним тан­цю­ва­ти. Ста­рий ніби бри­кавсь своїми тон­ки­ми но­га­ми та здо­ро­ви­ми чобітьми ко­ло Насті, не­на­че ху­дий жидівський цап сп'явся до граціозної Нас­ти­ної пос­таті, як до пиш­но­го ку­ща рож.

"Ой яка кар­люч­ка тан­цює зо мною! - по­ду­ма­ла Нас­тя. - Але хоч і кар­люч­ка, а все-та­ки заг­ра­нич­на, - й це мені приємно".

В кінці ба­лу та кар­люч­ка поп­ро­си­ла Ба­ла­бу­ши­ху на кад­риль. Ба­ла­бу­ши­ха по-царській по­ход­жа­ла з кар­люч­кою в кад­рилі, хоч за­ту­ля­ла ніс хус­точ­кою: од ста­ро­го німця ду­же тхну­ло та­ба­кою. Після ста­ро­го німця Га­нуш зми­ло­сер­див­ся над Ба­ла­бу­ши­хою й пішов з нею в кад­риль. Ба­ла­бу­ши­ха не­на­че ожи­ла й за­ся­ла, і по­ду­ма­ла собі: "А мо­же! А мо­же! Всього бу­ває на світі!" Ба­ла­бу­ши­ха тан­цю­ва­ла й очей не зво­ди­ла з Насті. Нас­тя най­більше й най­частіше тан­цю­ва­ла з Гус­та­вом. 3да­ва­лось, ніби він не ви­пус­кав її з рук.

"Слава бо­гу, сла­ва бо­гу! Не про­па­ла ат­лас­на сук­ня, не про­па­ли ат­ласні че­ре­вич­ки", - ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Опівночі по­да­ли ве­че­рю. Гос­тей бу­ло ба­га­то. Ввесь на­товп не помістивсь за сто­лом. Па­ничі по­па­ру­ва­лись у залі з пан­на­ми й при­но­си­ли їм ту­ди стра­ву. Гус­тав сів з Нас­тею уд­вох ко­ло ма­ленько­го сто­ли­ка під дзер­ка­лом. Ба­ла­бу­ши­ха гля­ну­ла че­рез двері й морг­ну­ла очи­ма на Нас­тю. Нас­тя приж­му­ри­ла оч­ки до ма­тері.

"Слава бо­гу: не дур­но-та­ки Ба­ла­бу­ха два